Необхідні речі
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 9786171290396
- Переводчик: Владимир Куч
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Необхідні речі». Краткое содержание книги:
Обережно! Ненормативна лексика!
У форматі PDF A4 збережений видавничий макет книги. (В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.)
Алан пам’ятав, що тоді витріщився на неї. Поллі могла побачити в поведінці Енні щось, що він пропустив. У своїх роздумах він додумався лише до цього. Думка про те, що помічання дивної поведінки тягне за собою відповідальність також якось відреагувати, досі до нього не доходила.
– Ні? – зрештою перепитав він.
– Ні. Я постійно про це думала. Не хочу применшувати твоє горе й утрату, але ти не єдиний, хто це відчуває, і не єдиний, хто вдосталь покопався в собі, відколи сталася та аварія. Я пригадувала ті останні тижні, доки в голові не паморочилося, відтворювала сцени й розмови, зважаючи на те, що показав розтин. І зараз це роблю, зважаючи на те, що ти розповів про той слоїк аспірину. І знаєш, що я розумію?
– Що?
– Ні хріна. – Поллі сказала це без якогось наголосу, що дивним чином звучало переконливо. – Узагалі нічого. Бувало, я думала, що вона трохи бліда. Пригадую, як кілька разів чула, що вона говорить сама до себе, коли підрубує спідниці чи розпаковує тканини. Це найдивніша поведінка, яку я пам’ятаю, і я багато разів почувалася винною через це. А ти?
Алан кивнув.
– Здебільшого вона поводилася як завжди, відколи я її зустрів: радісна, приязна, готова допомогти… і добра подруга.
– Але…
Вона не прибирала руку з його зап’ястка. Долоня трохи напружилася.
– Ні, Алане. Ніяких «але». У Рея Ван Еллена те саме, знаєш, постфактумною критикою займається, якось так. Його ти також звинувачуєш? Відчуваєш провину за Реєм, через те що він не знайшов пухлину?
– Ні, але…
– А я? Я щодня працювала з нею, пліч-о-пліч більшість часу, ми разом пили каву о десятій, обідали в полудень і пили другу каву о третій. Ми дуже щиро розмовляли, минув час, ми подружилися, Алане. Я знаю, що ти задовольняв її як друг і коханець, і знаю, що вона любила хлопців. Але якщо вона думала про самогубство через хворобу… цього я не знаю. То скажи мені: чи звинувачуєш ти мене? – І її ясні блакитні очі щиро й зацікавлено дивилися в його.
– Ні, але…
Долоня знову стиснула, легко, але владно.
– Я хочу дещо запитати тебе. Це важливо, тому добре подумай.
Він кивнув.
– Її лікарем був Рей, і якщо щось таке було, він цього не помітив. Я була її подругою, і якщо щось таке було, я не помітила. Ти був її чоловіком, і якщо щось таке було, ти цього також не помітив. І ти думаєш, що це все, кінцева зупинка, але це не так.
– Я не розумію, до чого ти ведеш.
– У неї була ще одна, ближча людина, – сказала Поллі. – Ближча, ніж ми обоє, я так думаю.
– Ти про ког…
– Алане, а що казав Тодд?
Він лише дивився на неї, не усвідомлюючи сказаного. Почувався так, ніби вона сказала щось іноземною мовою.
– Тодд, – повторила вона нетерпляче. – Тодд, твій син. Той, через якого ти не спиш уночі. Це ж через нього, правда? Не через неї, а через нього.
– Так, – відповів він. – Через нього. – Голос вийшов високим і нерівним, щось змінилося, ніби той голос був зовсім чужий, і всередині Алан відчував щось величезне й глибоке.
Тепер, лежачи тут у ліжку Поллі, він пригадував ту мить у себе за кухонним столом із майже надприродною чіткістю: її руку в нього на зап’ястку під косим променем пополудневого сонця, що проливався чистим золотом, її ясні очі, ніжну безжальність.
– Вона силоміць Тодда запхала в машину, Алане? Він пручався? Кричав? Боровся з нею?
– Ні, звісно ні, але ж вона його м…
– Чиєю ідеєю було, щоб Тодд поїхав з нею в магазин того дня? Її чи його? Пам’ятаєш?
Він почав був говорити «ні», але раптом згадав, що так. Їхні голоси, що долинали з вітальні, поки він сидів за столом, переглядав ордери округу:
«Я поїду на маркет, Тодде, хочеш зі мною?»
«А нові відеокасети можна буде подивитися?»
«Думаю, так. Запитай тата, чи йому щось треба».
– То була її ідея, – сказав він Поллі.
– Упевнений?
– Так, але вона запитала його. Не наказала.
Та річ усередині, та первісна річ, досі рухалася. «Вона впаде, – подумав він, – і коли це станеться, розверзнеться пекло, бо її корені розрослися глибоко й широко».
– Він боявся її?
Тепер вона, по суті, проводила над ним перехресний допит, так само як він робив це з Реєм Ван Елленом, але Алан не мав сили її зупинити. Та й начебто не хотів. Так, було щось, що ніколи не спадало йому на думку під час тих довгих ночей. Щось досі жило.
– Щоб Тодд лякався Енні? Та ні, Господи!
– А в останні кілька місяців їхніх життів?
– Ні.
– Останні кілька тижнів?
– Поллі, я тоді був не особливо в тому стані, щоб за цим спостерігати. Була та штука з Тедом Бомонтом, письменником… те скаженство…