Батурин
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #3
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Батурин». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повість «Батурин» оповідає про остаточний вибір Мазепи стати разом зі шведами в боротьбі проти Петра І та про взяття царськими військами гетьманської столиці Батурина.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Офіцери стояли, витягнені, як струни. Ніхто не шевельнувся. Салдати задеревіли. Лиш котрийсь із козаків не втерпів.
— Та й розходився як! — промовив до свого сусіда. — Верещить, мов на пуп.
Світлійший зачув цей шепіт. Це його роззвірило ще гірше.
Відсунув стіл, перевернув свій фотель, вискочив крізь двері та з шаблею кинувся на безборонних.
Офіцери зжахнулися. Могла зчинитися різня, котрої висліду годі було передбачити. Розуміли, що ніяк їм оставатися безмовними свідками такого індиценту. Хтось кинувся у двері. За ним побігли й другі. Окружили князя.
— Ваша світлосте, позвольте вам сказати, що ті хами негідні гинути з вашої достойної руки. Лишіть це діло "палачеві". Вони на таку честь собі не заслужили.
Світлійший отямився. Але все-таки ніяк не міг заспокоїтися. Велика відповідальність за батуринське діло, непевна політична ситуація, важкі втрати в людях під час облоги, все воно схвилювало князя, утратив тую владу над собою, яка була основою його дотеперішніх незвичайних успіхів. В таких моментах Меншиков робився другим чоловіком. Тонка, хоч блискуча поволока легко набутої культури й товариської оглади, облітала з нього, і світлійший князь виявляв первісні інстинкти підмосковського громила кулачника. Стуливши п'ястук, штовхав ним старців у груди, підбивав бороди, що аж зуби скрихтіли, плював у лиця:
— Виш які! Падло! Тю!
Жертви княжого гніву безмовним поглядом дивилися на нього. Але ні один не упав на коліна і не благав пощади. Обхопило їх нестямне завзяття, зимне, як сталь, і тверде, як криця. Всі вони з погордою дивилися на свого дикого переможця і як бажали ще чого, то хіба, щоб найскорше відійти від нього. Те хахлацьке завзяття дратувало Меншикова доостанку. Безмовність жертв відбирала в нього ту звірську насолоду, яку мучителям дає жах і тривога мучеників.
— На коліна! — гукнув. — На коліна!
Та ніхто перед ним на коліна не впав, хоч салдати штовхали козаків ззаду — хотіли їх сокрушити.
Князь повів очима по товпі, скочив, як тигр, і, вхопивши лівою рукою за груди якогось сивоголового старця, правою рукою став його бити по голові, по висках, по лиці.
— Не смій! Лиши! Лиши! — зверещав молодий сильний голос. Якийсь парубок продирався крізь товпу. Він розірвав ланцюг, котрим були зв'язані його руки, і, побренькуючи ним понад головами товпи, кричав: — Це мій батько! Не смій!
Меншиков відскочив, подався у двері, салдати загородили дорогу до сходів, офіцери окружили князя.
— На паль його! — гукнув світлійший. — Сейчас на паль. Тут перед брамою. Беріть!
Райтари кинулися на парубка. Почалася борня.
— Живим не дістанете мене! — сказав козак, вихоплюючи штик і пробиваючи себе.
— Щотретього на паль, щочетвертого колесувати, інших повісити, як собак, — приказував світлійший. — Нікого не щадити. Хай чують, що вмирають, стерво вонюче!
Цей приказ заспокоїв його. Вийняв хустку, обтер лице й руки.
— Мішка тут! — гукнув.
З-поміж салдатів висунувся мужчина середнього росту, віспуватий, з маленькими, ніби заспаними очима, з солодкою усмішкою на широких, мов напухлих від ужалення оси, устах. Короткі ноги, довгі руки й високо підняті широкі рамена робили його подібним більше до гориля, ніж до людини. Це був найвправніший з мучителів у цілій армії князя Меншикова. Людина дійсно без серця і, здавалося, навіть без розуму. Робив своє діло цілком спокійно, зимно тупо, без ніякого вражіння, усміхаючися заєдно.
— Чого -ж ти стоїш? — питався його князь. — Числи! Щотретього на паль.
Мішка рахував: раз, два, три — і щотретього відводив набік.I
Їх окружили салдати і повели липовою алеєю за браму. Ніхто не повернувся, ніхто не попрощався з ними. Пощо? Незабаром зустрінуться з ними там, де нема ні болю, ні терпіння, ні світлійшого князя Меншикова.
Мішка став знову числити.
— Раз, два, а третій уже пішов...
— Числи тих, що осталися, — рішив князь, і Мішка числив.