Оповідання та повісті, окрушини
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: ТВОРИ В П'ЯТИ ТОМАХ #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Оповідання та повісті, окрушини». Краткое содержание книги:
Шеф вдався тепер до інших засобів. Він перестав уже мене залякувати. Навпаки. Він почав малювати мені перспективи, які можуть чекати мене в разі, коли я буду розумною дівчиною.
— Чи ти свідома того, — питає мене старий дурень, — що ти є гарна дівчина? Но-но, не потрібно червоніти. (Тут я вже не прикидалася, бо мені справді дуже неприємно стало від цих його слів). А чи ти знаєш, яку велику роль в нашій справі відіграє жіноча краса? Кожна, розуміється, ліпша кравчиха повинна бути водночас і моделлю.
Чому він не хоче, щоб я належала до профспілки? Бо там мене забаламутять і зіб'ють з дороги. А він має для мене інші, благородні плани. Він, як бог йому допоможе, з нового року перетворить свою майстерню на жіночий конфексіон європейського масштабу, тоді будуть йому потрібні не тільки вмілі кравчихи, але й зграбні фігурки та гарні личка. Ну, звичайно, він не хоче втратити всіх своїх челядничок, і тому я повинна допомогти йому зорієнтуватись, кого слід буде залишити, а кого вислати на зелену пашу. Мені, як новій, буде зручніше розвідати, хто яким хутром підбитий. Хе, хе! Ну, а як проживається мені у панни Місі? Немає скарг на харч? Чи не затвердо спати? Не страшно самій одній дівчині в ліжечку, га?
Від почуття огиди в мене починають активніше працювати слинові залози, і я стримую себе, щоб не викинути цей надмір слини в ту потвору напроти мене.
«Ще не час», — вгамовую себе і з мукою граю роль, яку мені накинули мої нові подруги.
Немає іншого виходу! Хоч-не-хоч, мушу повідомити своїх про зміни, які сталися в моєму житті. Звичайно, я не можу і не хочу всього написати. Папір, хоч який нібито терплячий, таки не переносить дечого. Про решту колись поговоримо, поки що обмежуюсь повідомленням, що мені стало неможливо жити в панства Заславських і я мусила покинути їх. Згадала також про те, що у пригоді мені стала дочка Зальців. Хоч це наївно, але мені здавалось, що мама, прочитавши мого листа, відтепер робитиме свої закупки тільки в Зальців і я в якійсь частинці віддячу цим Ривці за її добре серце. Побоюючись, щоб мої листи випадково не потрапили до рук панни Місі, прошу мамусю відписати мені на «до запитання».
Досить довго (а може, це мені тільки так здавалось?) не було відповіді з дому. Нарешті прийшов той довгоочікуваний, бажаний лист, і… прикро про це говорити, але не приніс він мені того, чого я сподівалась. Після кількаразового читання маминого листа я прийшла до висновку, що ми не тільки живемо з нею в різних містах, але й думаємо та почуваємо різно.
Мама писала, що краще мені вертатися вже додому, якщо непорозуміння (вона це називає «непорозумінням» — правда, мама багатьох речей не знає ще) з добродійкою Заславською такого роду, що їх не можна усунути. Мама могла б бути спокійна за мене тільки тоді, якби я жила під опікою цієї пані. (Тут уже мене насправді сміх розібрав!) А коли це стало, на жаль, неможливим, то краще мені вже назад їхати… Батько навчився трохи склярства і тепер під зиму має деяку роботу, а взимку (це вже заплановано) буде батько брати до хати розмальовувати дитячі іграшки. Я могла б для цієї фабрики (батько вже натякав власникові на це) шити стильні костюми для ляльок. Фабрикант шукає інтелігентної, з мистецьким смаком дівчини для цього, і мама думає, що я йому підійду. Йдеться головно про ляльки-гуцулки, які він збирається посилати до Познані та інших міст Польщі. Вдома все по-старому. Новина хіба та, що Марильчин Янек «з розпачу» заручився з однією багатою шляхтянкою, з-під Станіслава. Написав він Марилі сердечного, любовного листа, в якому запевняв, що вона була і залишається його єдиним коханням і що тільки «обставини» змушують його до цього кроку. Та це, звичайно, не дуже втішило бідну дівчину. Мариля зовсім зломлена.
І тільки при кінці листа, в постскриптумі, передала мені мама в досить зловтішному тоні звістку, що Пястів Казик заарештований і вивезений до Берези Картузької. На думку моєї мами, саме цього можна було від нього й сподіватись. Годі вимагати від хлопця, який там, у Варшаві, водився з останніми покидьками, щоб з нього була порядна людина. «Так-то, дочко, — закінчувала свого листа мама, — немає нічого злого, що б на добре не вийшло». Це мало означати, що мені «вийшло на добре» те, що вони розлучили мене з Казимиром.
Ні на хвилю не мала я вагань щодо того, чи повертатися мені до Станіслава. Мені навіть здавалось, що якби я тепер повернулась додому, то зрадила б цим Казимира.