Гіркий дим. Міст
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Гіркий дим. Міст». Краткое содержание книги:
Повість «Міст» — оповідь про долю п’ятьох учасників розвідувально-диверсійної групи, яка здійснила сміливий рейд по фашистських тилах під час Великої Вітчизняної війни.
Попереду, розбризкуючи гусеницями багно, сунула «тридцятьчетвірка». Здавалось, вона пливла по баюристій канаві, яку тільки умовно можна було назвати дорогою, пливла повільно, й жерло гармати весь час погойдувалось, ніби шукало чогось попереду, готове першої-ліпшої миті вивергнути вогонь. Брязкіт гусениць, бризки грязюки з-під них, сморід відпрацьованого пального заспокоювали, немов темрява не приховувала нічого страшного, лише насторожувала своєю загадковістю, як насторожує ніч довкола вогнища: мерехтливе освітлене коло, а за ним — чорне безмежжя…
Дорош потер перенісся, відганяючи полохливі думки, за сталевою спиною «тридцятьчетвірки» він почувався надійно. Подумав, що було б добре, якби вона прикривала їх і падалі, та знав: десь за кілометр, а може, й скоріше, танк з’їде на узбіччя, і далі вони поїдуть самі в темряву й невідомість. І все залежатиме тільки від їхньої витримки, винахідливості й, певно, від збігу обставин.
Лейтенант сидів у кабіні трофейного вантажного «мерседеса». Кілька механіків півдоби чаклували над машиною: перевірили мотор, змастили, перевзули в нову гуму, й тепер вона йшла слідом за танком легко, наче граючись, лише кілька разів на підйомах водієві довелося перемикати швидкість.
Дорош простягнув ноги, переставив автомат праворуч, уткнувши дулом у дверцята, й зиркнув на водія. Знав, що Пашка Дубинський — майстер свого діла: його батько возив колись командарма й привчив сина до автомобіля змалку. Пашка недбало тримав кермо однією рукою й, здавалося, дрімав, погойдуючись у такт руху автомобіля; Дорошеві мимоволі захотілося штовхнути його, привести до тями — адже вони перебували в нейтральній зоні, можливо, німці вже встигли організувати якусь оборону і за хвилину — другу вдарять із протитанкової гармати в лоб їхній «тридцятьчетвірці», різонуть з кулемета по «мерседесу»… Тоді став крапку на так гарно задуманій і підготовленій операції.
Дубинський поклав другу руку на баранку й раптом загальмував — Дороша кинуло вперед, він встиг упертися руками в щиток і побачити, як чорне громаддя танка різко розвернулося праворуч, наче в нього зірвалася гусениця. Почувся удар, скрегіт металу, і якісь маленькі тіні метнулися на узбіччя.
Дорога поклав руку на плече Дубинському, але тому не треба було нічого наказувати. Пашка блискавично оцінив ситуацію й спрямував важкий «мерседес» ліворуч, машина мало не сповзла колесами в кювет, та одразу вирівнялась, рвонула вперед, обійшовши «тридцятьчетвірку», проминула, ледь не зачепивши бортом, грузовик, що стояв на узбіччі, й пірнула в темряву.
— Він їм зараз дасть чосу… — задоволено засміявся Дубинський, озирнувшись, наче й справді міг побачити, як «тридцятьчетвірка» чавить гітлерівців. І додав уже без усмішки: — Танк збив у кювет гармату, мабуть, рештки якоїсь фріцівської батареї.
Дорош, правду кажучи, не встиг помітити, куди врізалась їхня «тридцятьчетвірка», та все ж ствердно кивнув головою і мовив упевнено:
— Від тої гармати лишилася купа брухту…
Грузовик кинуло на вибої, і він мало не зачепив крилом фіру, що раптом виринула з темряви. Хтось біля неї замахав їм руками, лаючись і вимагаючи зупинитися, але Дубинський спрямував грузовик на узбіччя і посунув по самому краю шосе, об’їжджаючи валку німецьких підвід.
Дорош поплескав Дубинського по плечу й наказав:
— Тихіше на поворотах! Зваж: тепер це «свої», і можемо вскочити в халепу…
— Але ж у нас важливий вантаж, і вони нам заважають, — цілком серйозно відповів Дубинський, проте швидкість трохи зменшив.
Дорош висунувся у вікно. Тепер їм треба все добре запам’ятовувати: вранці перший сеанс зв’язку, й цінність інформації прямо пропорційна їхній спостережливості.
Валка повільно сунула розбитою дорогою, солдати підганяли змучених коней, голосно лаялись, підпираючи плечима важкі фіри. Дорош не бачив жодного обличчя, але уявляв собі їх: із запалими очима, змучені й налякані — радянські війська кожної миті можуть наздогнати… Кинути б під три чорти ці важкі фіри й чкурнути якомога далі від смерті, яка дихає за спиною… А вони йдуть, втомлені до краю, чалапаючи по багні. Солдати лають мерзенну погоду, триденний безперервний дощ — він розквасив дорогу й промочив їх до нитки. Щоправда, водночас він і єдиний їхній рятівник: якби тумани не лягли на землю, над дорогами висіли б штурмовики й бомбардувальники, розбризкуючи свинцеву смерть, але хто думає про штурмовики, коли холодно так, що, здається, й сама смерть не страшна…