Джури козака Швайки
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Серия: Джури #1
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-98-6
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Джури козака Швайки». Краткое содержание книги:
Його дивовижні герої — Грицик та малий волхв Санько, юний богатир Демко Дурна Сила, його мама-велетка, невловимий козак Швайка зі своїм вірним вовком Барвінком та їхні численні друзі — з честю виходять із найскладніших ситуацій.
А небезпека чигає на кожному кроці, а надто, коли ти зважився підняти шаблю на могутню татарську орду, а за твоєю спиною — майже нікого...
- Захотілося, розумієш, хлопцям свіжини, - пояснив Остап. - А то все саламаха та саламаха.
Поміж казанами походжав голий до пояса дід Кібчик і бурчав на кашоварів, що не так готують. А сам раз у раз позирав у бік Вирвизуба, котрий над берегом випробовував прибульців. Уздрівши Швайку з хлопцями, забув про все і, наче молодий, кинувся до них.
- А я вже думав, що з вами щось трапилося! - ще здалеку гукнув він. - А як там Кудьма?
- Нема вже діда, - глухо відказав Швайка. - Померли дідо. Визволили мене з пазурів Кобильського і померли.
- Он як… - дід Кібчик незмигно задивився на неозору дніпрову гладінь. - Так, казав він про це. Оце, каже, як зберетеся великим гуртом, то можу й перебратися до своїх батьків… Що ж, гарне життя прожив Кудьма. Важке і чисте. Може спокійно дивитися в очі пращурам своїм.
Звідкілясь випірнув і зупинився Демко Дурна Сила. Тепер у ньому важко було впізнати колишнього вайлуватого воронівського хлопця. І без того високий на зріст, Дурна Сила, здається, за цей рік повищав чи не на цілу голову. І плечі стали такі, що в двері він міг пройти лише боком.
Схоже, Демко теж не одразу впізнав хлопців. Принаймні, якусь хвилину розглядав їх з таким виглядом, наче вперше побачив. Нарешті широко посміхнувся і вигукнув:
- Ну, хлопці, і витягнулися ж ви! Як ті дубки.
Себе Дурна Сила, мабуть, вважав уже справжнім дубом.
- Хочете, покажу наш острів? - запитав він.
І не без гордощів додав: - Мене тут усі знають!
І справді, Демка знали добре. Коли вони проходили повз чоловіків, майже на кожному кроці чулося:
- О, наш Манюня заявився!
Або:
- Хлопчику, щось ти погано ростеш. Може, мало каші їси?
- Це вони так жартують, - посміхаючись, пояснив Демко товаришам.
А коли вони лишилися самі, попрохав: - Ви от що, хлопці… Не кажіть, як мене дражнили в селі, гаразд?
- Це ти про Дурну Силу? - уточнив Грицик.
- Еге ж. Розумієте, дурна сила - вона і є дурна. А от Манюня - це зовсім інше.
- Чому ж інше?
- А тому. На острові тільки п’ять чоловіків можуть мене подужати. Але вони вже виросли, а я, кажуть, ще ні. Тому й кличуть мене Манюнею.
Хлопці пройшли повз добрий десяток куренів, аж доки зупинилися біля крайнього, що стояв на піщаному березі.
- Ми його з дідом для наших збудували, - гордо повідомив Демко Манюня. - Так і назвали - воронівський курінь.
Зсередини курінь видавався ще більшим, ніж ззовні. Під стінами лежали оберемки прив’ялої трави. Пахло чебрецем і м’ятою. Тут могло розміститися десятків зо п’ять народу.
- Та ж воронівських поки що стільки не прийшло, - сказав Грицик і з розгону гепнувся на найбільший оберемок. - Навіщо такий великий?
- Це тільки напочатку так здається, що завеликий, - відказав Демко і гепнувся на сусідній оберемок, та так, що курінь аж задвигтів. - А потім буде замалим. Так дідо казали.
- І добре, що великий, - сказав Санько й осідлав третій оберемок. - Нам більше місця буде.
Нагуцавшись досхочу, хлопці вийшли з куреня і подалися туди, де дзвеніли десятки шабель. То досвідчені козаки перевіряли, на що здатні прибульці.
- Як твої? - витираючи спітнілого лоба, запитав Вирвизуб Швайку. - Вміють тримати шаблю?
- Та ніби вміють, - відказав Швайка. - Принаймні, задніх пасти не будуть.
- Це добре, - сказав Вирвизуб і знову повернувся до прибульців: - Ану, хто наступний?
Наступним виявився якийсь дебелий невмійко. Не встиг він підняти шаблю, як та вилетіла йому з рук.
- Що ж ти, друже? - розчаровано сказав Вирвизуб. - Схоже, навіть не знаєш, яким кінцем її тримати.
- Та це я знаю, - знітився невмійко і підібрав шаблю. - От тільки ще махати нею не навчився.
- Це ж чому? - запитав Вирвизуб. - І звідкіля в тебе шабля взялася? На дорозі знайшов, чи що?
- Та… - ще більше знітився невмійко. - Там у нас челядник панський того… викаблучувався. Накинувся на мене. А я саме сіно корові ніс. То вилами його той… прохромив. А потім узяв цю його шаблюку і втік сюди.
- А вила ж чому не прихопив з собою?
- Ге… та який же козак з вилами? - розтяг у посмішці вуста невмійко.