Слово після страти

— Я, гер рейхсфюрер, особисто стежу за тим, як доглядають берізку,— поспішив запевнити Гіммлер а лагерфюрер, радіючи, що шеф сьогодні в доброму гуморі.

Гіммлер виявив бажання почати огляд табору з карантинних блоків. Уся свита попрямувала до нашого блока.

Ще не було видно начальства, а наш блокфюрер стояв напоготові. Пролунала команда «мютцен ап!» — дві тисячі шапок вдарилися об стегна невільників, утворивши громоподібний звук. Усі завмерли, боючись не те що ворухнутися, а навіть дихнути. Нарешті десь попереду, за рогом сусіднього четвертого блока, гаркнуло «ахтунг», і слідом за цим з’явився блискучий почет.

Ауфмейєр переляканим голосом вигукнув «ахтунг!» і, карбуючи крок, рушив назустріч Гіммлерові, щоб віддати рапорт. Щойно він устиг викинути праву руку для нацистського привітання і вигукнути «гер рейхсфюрер...», як Гіммлер нетерплячим помахом руки обірвав рапорт і швидко підійшов до вишикуваних в'язнів. За ним підбіжки рушила свита. Здалеку замелькали високі картузи з орлами на туліях і черепами на кокардах, світло-голубі мундири генералів з яскраво-червоними лампасами на галіфе і темно-зелені мундири есесівців рангом трохи нижче. На сонці заблищали гудзики, пряжки ременів. Наближався урочистий похід сатанинської гвардії з самим люцифером на чолі.

Он він, у білому мундирі, наче біла ворона у зграї чорних круків, у білих рукавичках, поблискує скельцями окулярів, майже до половини закритих козирком насунутого на лоба картуза. Генерали улесливо зазирають йому в обличчя, за ними товпляться ті, в кого нижче звання. А він іде, всесильний, всемогутній, іде й, мабуть, землі під собою не чує.

Гіммлера я впізнав одразу. Річ у тому, що в гестапівській тюрмі Кракова в кабінеті Крауса висіло два портрети — Гітлера і Гіммлера. Під час допитів вони весь час були перед моїми очима і врізалися в пам’ять назавжди. Правда, на портреті Гіммлер виглядав молодшим і на носі в нього були не окуляри, а пенсне.

Живого Гіммлера я розглядав з гострою цікавістю. Він був середній на зріст, мав короткі, криві ноги і довгі клішняві руки. Білий мундир щільно облягав його сутулувату спину і неширокі похилі плечі. Вилицювате, ще не старе, але вже брезкле обличчя, відстовбурчені вуха, крючкуватий ніс. Звертали на себе увагу одвислі рожеві щоки, трикутні вусики, вузеньке підборіддя і глибоко посаджені колючі очиці-гудзички — маленькі чорні зіниці в оточенні зеленуватого болотця. Випещене непроникне обличчя зберігало сліди надмірної косметики. Це було ординарне обличчя — з тих, які щодня зустрічалися тисячами. І здалеку, і зблизька Гіммлер виглядів непоказним серед своєї свити. Доводилося тільки дивуватися, як така ординарна людина могла виприщитися на такій високій посаді, зосередити в своїх руках таку величезну владу і тримати в страху десятки мільйонів людей, поза всяким сумнівом набагато розумніших і здібніших за нього.

Гіммлер уповільнив крок, пройшовши вздовж першої шеренги, десь посередині її зупинився. Лагерфюрер давав йому пояснення: яка категорія в’язнів утримується в цьому блоці, звідки вони прибувають. Гіммлер слухав мовчки і, здавалося, зовсім байдуже. Гесс зокрема сказав, що раніше тривалість карантинного утримання в’язнів становила шість місяців, а зараз не більше шести тижнів: це пояснюється тим, що арбайтскоманди частіше потребують поповнення на місце тих, хто вибув. Далі він поскаржився, що й при цьому адміністрація табору ледве встигає пропускати в’язнів через карантин навіть за умови, що значна частина прибулих, як правило, піддається «особливій обробці». Під цим умовним терміном малося на увазі знищення цілих ешелонів. Мерзенні правителі Третього рейху не любили називати речі своїми іменами, а завжди вдавалися до кодів, шифрів, символів на зразок: «Остаточне вирішення», «Особлива обробка», «Кампанія Рейнгардт» тощо.

— Чим займаються гефтлінги, перебуваючи на карантині? — спитав Гіммлер.

— Їх привчають до дисципліни й порядку. Крім того, ми прищеплюємо їм любов до праці і взагалі перевиховуємо. В цьому відношенні наші кадри мають великий досвід,— усміхаючись, мовив Гесс.— Крім того, під час карантину ми відсіюємо фізично кволих, нездатних до інтенсивної праці. Фізично сильних вливаємо в арбайтскоманди, а кволих лікуємо. Селекцією займається комісія на чолі з лікарем Менгеле, а лікуванням — Молл. Карантинники одержують половинну норму харчування.

— Це правильно,— пожвавішав Гіммлер і далі спитав: — А де Менгеле?

— Я тут, пане рейхсфюрер! — озвався один із есесівців, що йшли у хвості свити, і молодцювато підбіг до Гіммлера.

Про Менгеле я чув дуже багато. Його боялися, як вогню. На мій подив, зовнішність цього ката зовсім не в’язалася з тим, що про нього розповідали. У таборі Менгеле займався «селекцією», а просто кажучи — вибраковував хворих і слабосилих в’язнів, як вибракову-ють худобу, і посилав їх у розпорядження Молла для «лікування», тобто для знищення в газових камерах і спалення в крематоріях. Менгеле проводив над живими людьми свої бузувірські досліди: стерилізував жінок, дівчат і навіть дівчаток аж до немовлят включно, кастрував чоловіків і хлопчиків, робив пересадку залоз, спинного і черепного мозку, робив резекції здорових шлунків, трепанації черепів, вводив у кров заразні бактерії і збудники епідемій, випробовував на людях різні отрути і нові, ще не перевірені препарати.