Єрусалим на горах
- Автор: Федорів Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Вид-во гуманіт. л-ри
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Єрусалим на горах». Краткое содержание книги:
Цей роман відзначений Державною премією України ім. Т.Шевченка та премією Всесвітньої української Фундації Антоновичів.
О, тяжкі гріхи наші.
Подолюк мав приємність від того, що нанизував, як коралі на нитку, наші вольнії, як кажуть, і невольнії прогрішення. То викличе в обком й поспівчуває, що вчора на засіданні бюро обкому негативно прозвучало ваше прізвище: зазнаєтеся, майстре, не буваєте в колгоспах, на заводах, нема портретів передовиків; то конфіденціально повідомить, що є сигнал: Бережан захоплюється іконами й навіть малює іх для продажу. Що, це не правда? Ніхто й не стверджує, що це правда. Але сигнал є сигналом. А хіба на цей раз теж не підтвердите сигнал, що ви десь-колись нарікали на обласне начальство, яке нібито спеціально зволікає з будівництвом нового приміщення Музею… нібито, хе-хе, партійне начальство спеціально очікує, щоб коштовні ікони, що зберігаються у непристосованому приміщенні, зіпсувалися від вологості. Невже ви, Василю Васильовичу, запідозрили партію в недбалому ставленні до національних скарбів, хоч… хоч ще треба довести, чи ікона в комуністичному суспільстві матиме естетичну вартість. Що, ви не так сказали? Перекрутили ваші слова? Але ж диму без вогню не буває. Пам'ятаю, які блискавки ви кидали з приводу підпалу бібліотеки у Києві… були, були там далекосяжні натяки. Та це я так, до слова, щоб ви пам'ятали, щоб остерігалися. Народ, знаєте, заздрісний, злий, а ви, товаришу професор, на видноті.
Іншого разу Володимир Іванович пізно ввечері потелефонує, що так і так, сьогодні на виставці «Люди й час» у Карпатській галереї в книзі відгуків прочитав не вельми приємну оцінку вашого триптиху «Бойківщина, яку я люблю». Пенсіонер, здається, на прізвище Гордієць, людина заслужена, пише, що на ваших картинах забагато похмурості, мало там відчувається радості. Художник (від слова «худо» — ха-ха), пише пенсіонер, виносить на перший план стару бойківську хату, оборіг, лавку біля перелазу. Далі — білий кінь, що пасеться. На другій же частині триптиха — косовиця… Косять бідні бойки траву вручну. А на третій частині… Хіба це сучасне бойківське село, хіба так працюють наші горянії? — запитує вас, Василю Васильовичу, шановний пенсіонер, і він має рацію… так, має, бо те саме я вам говорив на засіданні виставкому. Хіба я вас не попереджав: збіднюєте сучасність. Де телеантени на дахах, де лампочка Ілліча, де на вулиці сільськогосподарська машинерія? Нема ніяких ознак того, що Бойківщина живе в достатку. Хоч би «Москвича» якого намалював, що забрів на подвір'я, — була б значуща деталь. А так виходить, що дуже смутно живеться нині на Бойківщині, художник нібито навмисне нагнітає похмурість. «Треба, отже, спитати з художника, з того Бережана, — пише пенсіонер, — чом він зводить наклеп на радянську дійсність. І притягти його до відповідальності».
Аякже, до відповідальності. — Але ж бо я малюю… малюю так, як хочу! — вибухаю я без остороги.
— Ніби я не розумію тонкої натури мистця, — стелиться, струмиться єлейно усміхнений зубатий голос Подолюка. — Тільки ви триптих намалювали не для себе, а виставили його в галереї. І тим самим почали розмову а чи суперечку з масами. Що, ні? І хтось із маси, рядовий трудящий, стверджує: це є очорнення радянської дійсності. І має на це право.
— Я теж маю право… — ще намагаюся себе виправдати. — Ну-ну, — далі стелить у трубці м'яко товариш Подолюк. —
Мінкульт теж має право вибору після виставки. В кого купить, кому — відмовить.
І ти вже знаєш, що на твоїй картині поставлений хрест.
Й лихо в тому, що тінь від хреста падає на всю твою творчість, на твоє право вільно творити… бодай відносно вільно.
Тебе розбирає лють.
Тобі хочеться жбурнути телефонну трубку у видовжене кінське обличчя товариша Подолюка; тебе однак стримує його перестерігаюче «ну-ну», й ти кладеш трубку на важелі делікатно і тихо.
І ненавидиш себе за це.
Третього разу Подолюк зустріне тебе на вулиці й бере «бика за роги»:
— Це правда, Василю Васильовичу, що у сорок восьмому вас викурили зі схрону під Коломиєю? У Шепарівському, здається, лісі? Ви, як стало тепер відомо, співпрацювали в референтурі окружного проводу ОУН? — Ти німієш спочатку від «несподіваної» новини, потім — заїкаєшся від обурення. Ти готов… Ні, ти, чоловіче, до нічого не готовий. Ти стоїш, немов обгорілий пень, стоїш, як злочинець, що вже засуджений до розстрілу.