На уходах

Ллє згодом молодість перемогла. Тарас уже сам міг виходити, вже й синка міг на руки взяти. В голові щораз ставало ясніше. Потім уже міг ходити сам по селі.

Найбільше заходив до майстерні і придивлявся до роботи Молота, що увивався коло нових гармат, трохи менших, як попередні.

Погорільців з Нової Тарасівки порозміщували по хатах, худобу пасли в лісі до пізньої осені. В степу, де сарана не знищила, косили траву і возили до села.

Люди повеселішали, не втрачали надії, що буде краще жити, бо в громаді велика сила, яку не легко зломити.

Журавель заходив часто до Тараса і раз згадав про мир з татарами. Ллє Тарас і чути про це не хотів.

— Це означало б, що ми для своєї вигоди даємо грабувати й нищити хрещений народ. До цього я, як довго житиму, не допущу. З цього і так не було б користі для нас, а навпаки, вийшла б велика шкода. Люди зледачіють, повииасають собі животи і робити їм не схочеться. Татари — народ хитрий, вони цього й хочуть, щоб нас приспати.

Кілька років, поки в нас буде ще давньої сили, вони умови додержать, дадуть нам спокій. А після, як побачать, що ми стали гнилою колодою, розгромлять нас, в ясир позабирають. Поганцям я віри не йму. Отож нам, пане голово, треба без упину працювати, треба без упину гартувати себе, мов крицю, до всякої боротьби, на всякі невигоди і небезпеки. Лише така людина може зватися людиною, а не гнилою колодою чи голодним кабаном.

Коли б до цього прийшло, то татари в пригожу хвилину позабирають нас, мов сліпих котенят, і тоді паші діти і внуки будуть нас проклинати, коли їх татарва в ясир пожене, і наша славна Тарасівка ніде з димом. Жодної згоди з ними, лише боротьба на життя і смерть! Хай наша Тарасівка працює, як і досі, хай наставляє вуха на кожний шелест з того боку, хай працює з шаблею при боці в полі, а тоді ми наберемо такої сили, що не обмежимось лише переправою, але застукаємо їх на Дніпрі, об’єднаємося зі славним військом запорозьким і битимемо невірних разом.

Не знаю, пане голово, чи ви прислухалися до того, що наш запорожець Клин розказує. Варто послухати, які там порядки, яка дисципліна у війську, яке завзяття, які лицарі на Запорожжі виводяться. Мені не раз аж сниться князь Дмитро Вишневецький-Байда. Я тим запорожцям заздрю через їх славу, і коли б справді наше село пішло на згоду з татарами, тоді я відвезу свою сім’ю до Черкас, а зі своїми братами, — та ще й інші юнаки знайдуться і пристануть до мене, — кидаю Тарасівку її власній долі і йду на Запорожжя.

— Там, кажуть, не можна жінкам жити, — сказав Журавель.

— Тому-то я й кажу, що завезу сім’ю до Черкас. Але чи воно добре, що на Січі немає сімейних козаків? Я цього не сказав би. Врешті, інша річ Запорожжя, а інша — Запорозька Січ. То не одно. От і в нас живуть жінки, і вони нам ні в чому не перешкоджають. Виявилося з останніх подій, що наші жінки не гірше вміють відбивати ворога, як і ми, козаки.