Свої, чужі, інші

— Сволота він… Тварюка брудна… — хлопчисько стискав кулаки й плакав: у грудях було важко, боляче. — Всі гроші відібрав, та ще й принось йому! Мерзота! Задушив би його!

Проте Інтар чудово розумів, що й справді втрапив у халепу. Тепер він зобов'язаний був діставати гроші для Хариза, а інакше той запросто міг здати його тому ж таки Усану з рук у руки. Сам-бо трактирник якось викрутився б, навіть якби Інтар і розповів про сьогоднішню розмову, а ось хлопчакові буде непереливки.

— Я ж так ніколи не зберу, скільки треба… А в Столиці що діється? Там Сорот…

Інтар уже вголос ридав. Він просто задихався від люті, від болю, від безвиході. Він убив би Хариза, якби міг!

Двері зарипіли. Ввійшла Теллі.

— Інтаре! Що трапилося? — вона підбігла до нього. — Я бачила, хазяїн звідси вийшов! Чую — ти плачеш!

Хлопчик відіпхнув ельфійку:

— Іди! Йди!

— Інтаре… — Теллі обійняла його за плечі, й Жучок відскочив, щоб не заважати. — Ти розкажи… легше стане…

Інтар ще раз вигукнув: «Іди!», вдарив дівчину кулаком у плече, а потім обхопив за шию, увіткнувся їй у живіт і заридав ще голосніше, тремтячи всім тілом.

Теллі нічого не говорила, тільки притискала хлопчика до себе й гладила по волоссю. А він ревів так, як тільки в дитинстві, на руках у мамки, й поступово біль ущух і полегшало всередині.

— Та годі… Я вже нічого… — він відсторонився. Теллі мовчки дивилася на нього. — Я просто так. Усе вже, — повторив він. Як же хотілося зараз розповісти їй правду!.. Поскаржитися на Хариза, запитати, що робити… Але Інтар згадав погрози трактирника й не насмілився вимовити бодай слово.

— Ненавиджу, коли на мене кричать, — пробурмотів він. — Я… я спати вже…

Ельфійка кивнула:

— То мені піти?

Інтар стис їй долоню:

— А… ти… ну… Залишся, га? — видихнув гаряче й знову припав до неї, сховав обличчя.

Теллі прилягла біля нього. Інтар обіймав її за стан, притискався й мовчав. Його лихоманило.

Дівчина обережно вкрила хлопчиська вільним краєм ковдри, відкинулася назад, на спину, так що його голова тепер лежала на її грудях. Вона обійняла Інтара, а з іншого боку до нього пригорнувся Жучок.

Так вони обоє і заснули, а вранці навіть проспали час, коли треба було вставати. На щастя, ніхто ще не з'явився їх будити, обійшлося без зайвих розпитувань.

А після сніданку Теллі поклала вузьку долоню на Інтарове плече:

— Якщо зовсім уже важко на душі, піди в храм… Ти ж знаєш, що можеш довірити жерцеві будь-яку таємницю.

Хлопчик покивав. Ну правильно: жрець споконвіку вважався ніби вустами, очима й вухами Неба. І довірити йому можна було будь-яку таємницю — жрець не розголосив би її нікому і, можливо, що-небудь порадив би.

Про це Інтар чув, але ніколи не замислювався, щоб піти з чимсь таким до жерців. Адже слуги Неба частенько бували й непорядні, зайве прихильні до простих земних задоволень… Інтар стільки наслухався історій про жерців, що тягли руки до чужого добра й дружин, що не надто довіряв їм. Он і наставник Сорот чого від них натерпівся…