У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

А проте, оскільки майже щодня, коли я її навідував, пані Сванн запрошувала мене на підвечірки до своєї доньки й просила про те, щоб я давав відповідь безпосередньо її доньці, я часто писав до Жільберти і в листах не добирав слів, які могли б, як я гадав, переконати Жільберту, — а шукав лише найспокійнішого річища для потоку моїх сліз. Бо жаль, як і бажання, треба не аналізувати, а тамувати; покохавши, ми живемо не тим, що розважаємо, чим є наше кохання,* а тим, що думаємо, як улаштувати завтрашнє побачення. Коли ж ми зрікаємося любови, ми прагнемо не того, щоб зглибити наше горе, а щоб висловити його тій, через кого ми горюємо, у найлагідніших речах. Ви говорите те, що вам хочеться передати і що неприступне для розуміння іншого, ви мовите тільки для себе. Я писав: «Я гадав, що це неможливо. Овва! Я бачу, що це зовсім не важко». Я казав також: «Десь-найпевніш ми вже побачимося», — казав, остерігаючись холодности, того, щоб вона не видалася їй удаваною, а коли писав ці ж таки слова, то плакав: я відчував, що передають вони не те, в що мені хотілося б вірити, а те, що справді станеться згодом. Адже якщо вона заговорить зі мною про зустріч, у мене, як і досі, стане твердости сказати «ні», і так, від одмови до одмови, я дійду до того, що, не бачачи її, відвикну її бачити. Я плакав, але не звомпив, я пізнав солодкість зречення, зречення блаженства бути з нею — для того, щоб сподобатися їй потім, коли — гай-гай! — мене вже не обходитиме, подобаюся я їй чи не подобаюся. І саме припущення, хоча й малоправдоподібне, ніби вона мене в цю мить любила (в чому Жільберта намагалася переконати мене під час останньої нашої зустрічі) і ніби те, що я вважав за нудьгу в товаристві людини, що тобі увірилася, походило в ній, мовляв, тільки з її ревнивої образливости, з удаваного, як і в мене, збайдужіння — це припущення робило мою постанову не такою болісною. Мені здавалося тоді, що через кілька років, коли ми вже позабуваємо одне одного і я признаюся Жільберті, що лист, якого я оце якраз пишу, лист нещирий, то почую у відповідь: «Так що, виходить, ви мене кохали? Аби ви знали, як я цього листа чекала, як я марила про побачення з вами, скільки сліз пролила над цим листом!» Коли я, повернувшись від її матері, сідав писати листи до Жільберти, я думав, що, може, саме тепер я й довершую це непорозуміння, і так собі журячись та радіючи, що Жільберта мене кохає, я мережив далі.