Серце гарпії
- Автор: Соколян Марина
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-617-688-007-3
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Серце гарпії». Краткое содержание книги:
Авторка роману, вибудовуючи сюжетні лінії, ставить головну героїню в непрості життєві ситуації, в яких не завжди вдається визначити межу, котру не варто переступати задля досягнення результату.
Зненацька Ярка чує дивовижний звук — таке, наче хтось неквапно плескає в долоні. Позаду від неї, зверху, праворуч, попереду… Ярчиної щоки торкається ледь-чутний дотик вітру, сполоханого мовби тим химерним звуком. Що ж це таке? Простеживши за рухом та напруживши зір, Ярка врешті бачить: попереду, на вигнутій гілці сидить величезний птах. У пів-Ярки птах! Що ж це? Хіба такі бувають? Заворожена, Ярка підходить ближче.
І тоді темна тінь спалахує вогнями! Величезні — наче блюдця, наче тарелі, наче вежі! — два великих жовтих ока! Світять, немов ліхтарі! Дівчинка завмирає, зустрівши той погляд, напрочуд спокійний, байдужий погляд… такий, що може належати тільки тому, хто звідав усе на світі. Хто знає усе, крім сумніву.
Лише одна довжелезна мить і птах, розправивши величезні крила, важко здіймається у повітря. Але Ярка і далі стоїть нерухомо, несучи у собі відсвіт тих дивовижних нелюдських очей.
А просто за розлогою гілкою блимає раптом блакитний ліхтар. Хтось гукає до неї, кличе… Тато! Сам, наче казковий велетень із блакитною зіркою в долоні! Він вибігає на галявину, кидається до малої, витирає сльози з очей… Проте Ярка уже не плаче. Вона хоче розказати татові про птаха, про те, що відбулося… але не може, не знає як — їй просто бракує потрібних слів.
Цікаво, що вся та пригода невдовзі зітреться з Ярчиної пам’яті. Майже уся. Окрім, може, нічної пітьми та вітру у верховітті.
Вона зібрала речі ще звечора — не любила робити цього вранці. Неодмінно забудеш те чи інше спросоння, та і ранкова метушня справляє на загал неприємне враження: адже зранку поспішає лише той, хто мусить, чи то радше, змушений це робити. Утім, Ярка дурила себе, і вже вкотре — вибору в неї не було жодного. Тож лишалося хіба тримати фасон і не метушитись.
Невідомо як саме, але скоро усі в селі дізнались про те, що вона розказала Галі. Певно, що з купюрами — мама пророчиці навряд чи була зацікавлена у наглій погибелі такої корисної, як не крути, легенди. Однак, про обставини Ярчиного приїзду, схоже вістівчани таки довідались; і не те, щоби зразу ж нагодилися з вилами, а все ж погляди кидали навскісні, такі, мовби, зверхні — знаємо, мовляв! Не надуриш! І вітатися перестали, всі як один. Ярка і не прагнула спілкування — однаково нічого б тим тепер не досягла. «Не давай нікому влади над собою, — застерігав колись її шеф, — бо влада потребує втілення». І на загал Ярка була із тим згодна. Вона могла б хіба додати: «не давай — всього і надовго», ну та на довго лишатись вона й не наміряється.
Вона уже відчуває себе деінде, мовби мандрівець, який щойно придбав омріяний квиток. От лише на відміну від нього, Ярка й гадки не має, де опиниться невдовзі, і від того почувається привидом — тим, кого насправді немає ніде. А все ж, деякі ритуали іще тримають її порогу — зранку належить випити кави; на денці бляшанки якраз лишається іще на повну кружку.
Накалатавши терпкого каламутного напою, Ярка сідає якраз на приступці, коло зібраного наплічника. Так дивно… вона вже так звикла до цього подвір’я, що й не помічає його порохнявих принад: брукованої доріжки, рядку чорнобривців коло кухні, падалиць у щербатій мисочці… Всього три тижні, а вже почувається тут, як вдома!
Утім подвір’я не таке і порохняве, як було ще, скажімо, позавчора. Нічна злива змила усю ту передчасну сивину, ненадовго втамувавши спрагу рудих бескидів. Уже зараз чутно — спека невдовзі повернеться, але віє іще легенький вітерець, раз-у-раз куйовдячи волосся блаженною остудою.
Гарно було сидіти так, з гарячою кавою в долонях, підставляючи боки прохолодному вітру. Однак, жодна втіха не триває подовгу, і Ярчине кавування перерване тихим, відчайдушним деркотінням мотору — о цій порі звуки летять далеко, і Ярка вже знає: хтось нетутешній невдало розвернувся на Вірній, втрапивши якраз у знаменитий вибій біля колишньої сільради. Ярка гмукає, проте кави не відставляє: відомо ж — останні ковтки найсмачніші.
Аж раптом значно ближче, на Тупиковій лунає інший звук. Підвівши очі, Ярка бачить: дріботить вулицею Білянка, за нею — баба Федора з патичком; і враження таке, що квапляться обоє. Відчувши немовби її погляд, Федора спиняється і пильно зиркає на Ярку. Дивний такий погляд, примружений, неспокійний.