Сповідь суперниці

Я не знаю, про що я подумав, а що сказав уголос священикові. Чи то він відштовхнув мене, чи я сам упав обличчям на стіл… у м’який соус, яким був залитий окіст, що стояв переді мною.

…Якоїсь миті я опам’ятався. Ще погано розуміючи, підвів голову, відчистив обличчя від печені, в якій лежав. Хтось прудко прибрав від мене таріль, хтось намагався допомогти підвестися, підтримував під лікоть. Я відштовхнув послужливу руку, озирнувся. У залі вже була напівтемрява, полум’я догоріло, лише подекуди по обвуглених полінах іще пробігали язички. І в цьому тьмяному світлі я розрізнив стомлених челядинців Альріка, які прибирали рештки трапези й витирали стіл жмутами соломи. Самих хазяїв у залі не було, але багато гостей, як і я, позасинали тут-таки. Хто задрімав, простягнутий на лаві, кого слуги вкладали на соломі вздовж рубаних стін. Між ними лежали і величезні миролюбні вовкодави Альріка. Я помітив Утреда, який спав, обійнявши таке ось кошлате чудовисько. Побачив і отця Мартіна, впізнав його темну рясу з хрестом на грудях у відблисках вогню. Священик спав серед інших на соломі, зручно влаштувавши голову на товстому череві Бранда, йому навіть не заважало громове хропіння тана. Я пригадав, про що говорив панотцю Мартіну. Якби він не пішов із Тауер Вейк, то Гіта була б моєю… Гіта. Де вона?

У голові моїй гуло. Я потрусив нею, борючись із болісним похміллям. Помітив прислужника, який зливав рештки елю з кубків у одну чашу, і коли той хотів випити, встиг вихопити її. Але щойно почав пити, побачив Гіту. Побачив їх.

Дивно, що я не помітив їх одразу. Вони сиділи на колишніх місцях, недалеко від вогню, і я бачив їхні постаті, трохи схилені одне до одного через стіл. Вони розмовляли і, здавалося, не помічали ні мене, ні слуг, взагалі нікого. Я не міг розібрати, про що вони говорили, бо через гудіння в голові погано вловлював їхні голоси. Але Гіта простягла руку через стіл, і Едгар спіймав її, пристрасно поцілував. Він не відпускав дівчину, дивився на неї. Вона на нього. Я бачив її ніжний профіль на тлі вогню, бачив цю блискучу хвилю волосся, що стікала по спині, по плечах. Я дивився на неї, не міг надивитися. І, розуміючи, що втрачаю її, хотів завити.