Заповіт мисливця
- Автор: Лускач Рудольф Рудольфович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Валерий Александрович Шевчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Заповіт мисливця». Краткое содержание книги:
Не бажаючи, щоб ці скарби потрапили до рук пригноблювачів, він залишає своїм нащадкам зашифрований заповіт. І ось уже в наш час по слідах старого мисливця вирушає експедиція. Безліч небезпечних пригод довелося пережити її учасникам, поки вони досягли заповітної мети.
Автор роману Рудольф Лускач — чеський письменник, який багато років працював у Радянському Союзі — з любов'ю розповідає про чарівну природу Сибіру, про величезні зміни, що сталися тут за роки Радянської влади, показує чесних і мужніх людей, життя яких завжди буде хорошим прикладом для молоді.
Олег, видно, зрозумів натяк і принишк. Здавалося, він справді намагався збагнути, що діється в його душі. Зітхнувши, хлопець відповів.
— Справді, я, мабуть, закоханий. І закоханий, хоч це й дивно, в людину, яку так мало знаю…
Не закінчивши фразу, він знизав плечима, ніби від холоду.
— Слово — срібло, — промовив я, — а мовчання іноді — золото. Ось ви замовкли, і я відчув це більш, ніж будь-коли.
— Можливо, ви й маєте рацію, бо, відверто кажучи, єдина особа, яка впливає на мене, це — Тамара. Мушу признатися, що я закоренілий і невиправний холостяк. Уже кілька років я повністю зайнятий науковою роботою, і мені майже ніколи було думати про дівчат.
— А ви часом не жартуєте? — недовірливо спитав я.
— Ні, це цілком серйозно. Зрозумійте, будь ласка: звістка про те, що я небайдужий для Тамари, мене зовсім приголомшила. Голова моя сповнена думок про майбутні відкриття, можливо, навіть незвичайні… Тому ви не дивуйтеся.
— Відкриття, кажете? Цікаво. Що ж то за відкриття, коли вже сама згадка про них тамує ваші почуття?
Олег мовчав.
Мимоволі я подумав про старого шкільного вчителя, невтомного геолога Івана Хомича Феклістова, про його розвідки в тайзі. Може, внук успадкував натуру діда? Може, він шукає зовсім не соболів, а нас тільки дурить розмовами про них?
По обличчю Олега промайнув подив, потім юнак спохмурнів і, кашлянувши, повільно сказав:
— У мене свої інтереси, і вони захоплюють мене найбільше. Але, як видно, на все свій час. Я боявся, що стану смішним, коли виявлю до Тамари щось більше, ніж увагу, і мої почуття безнадійно зайшли в тупик. Та ви сказали, що вона почуває до мене — ну, скажімо, прихильність — і вивели мене з цього тупика. Виручили ви мене, Рудольфе Рудольфовичу, як ніхто…
— Тільки не треба похвал. Принаймні тепер ви хоч спатимете спокійно.
— А можливо, навпаки. Бо не знаю навіть, що мені завтра казати, що робити.
— Тільки одне. Ідіть до Тамари, натякніть їй про нашу нічну розмову й скажіть те саме, що й мені. І додайте ще те, чого мені не сказали, що призначене тільки їй. На добраніч!
Світ, по суті, не такий уже й великий, і в ньому весь час щось повторюється. Саме в цих краях Олегів дід Іван Хомич допоміг колись в одруженні Орлова і Майюл. І ось тепер познайомилися внуки Івана Хомича та Орлова, хто знає, чи й моє посередництво не приведе до заручин.
Втома і дрімота, нарешті, перемогли мне, і я заснув таким глибоким сном, що ледве прокинувся, коли хтось серед ночі почав трясти мене. Це був Олег. Він щось кричав, але я не розумів його слів, бо ще не зовсім прочунявся.
— Чуєте, що діється? — схвильовано запитував геолог.
Я нічого не чув і вже хотів було дати юнакові зрозуміти, що нетактовно порушувати блаженний сон свого товариша, коли й так дошкуляють комарі та ще якесь чортовиння.
Проте Олег був на диво невблаганний і повторив своє запитання так голосно, що я остаточно прокинувся і прислухався. В нічній тиші раптом почулись якісь дивні трубні звуки, що переходили в ревіння.
— Чуєте, які страшні звуки?
Спершу й мені ці звуки видалися жахливими, але за мить я вже сміявся.
— Ех, юний мисливцю, ви що ж, ніколи не чули зблизька, як ревуть олені? Але заждіть, здається, що це не олені…
Я підвівся і вийшов з палатки. Місяць давно зайшов, обрій затягло похмурою поволокою хмар. Було зовсім темно. Я прислухався. З другого берега долинало протяжне трубіння й рев. Я впізнав ці звуки: почалося раннє парування лосів. Величні тварини збуджували в собі сили для боротьби за свої права батьків. Їх бойові фанфари я знав ще з Карелії. Але те, що долинало з берега озера, могло б нагнати жаху.
Щось скреготіло і сопіло. Звуки ці поєднувалися з ревінням. Потім ніби вода забулькотіла в чийомусь горлі. Нарешті все стихло, тільки, здавалося, десь вдалині ще лунали приглушені тони розладнаного органа.
З палатки повибігали наші товариші і мовчки слухали цей страшний нічний концерт.
— Що це, як ви гадаєте, Петре Андрійовичу? — спитав Олег.
— Чудова музика невідомих музикантів. Нічого подібного я ще не чув.
Заспаний Єменка нерішуче застиг з ліхтарем у руці, а Старобор і Шульгін тримали коней, що тривожно іржали і рвалися з прив'язі.
Собаки, наїжившись, гарчали, і тільки пролунала команда «вперед», миттю зникли в пітьмі.
Чижов зайшов у палатку і повернувся з рушницею. Проте Єменка не радив йому йти, бо в такій непроглядній пітьмі навіть найкраща зброя мало чого варта. За хвилину люто загавкали собаки. Потім долинув якийсь свист і запивання з приглушеним протяжним ревом. І так кілька разів. Потім усе стихло.