Спалені обози

І хоча відтоді, коли тут уперше побував Франко, спливло не один десяток літ, мало що змінилося. Хоч ні, змінилось. На початку віку тут не раз страйкували — і селяни, і робітники. Перед війною містечко славилося і гордилося тим, що було центром торгівлі живою птицею, яку передусім вивозили в Західну Європу. А ще славилося, що розташоване над Збручем — річкою, по якій уже понад сто років пролягає кордон, що розділяє-крає українську землю на дві частини.

Тепер, після воєнної розрухи, Підволочиськ виглядав іще більш обдертим. Та особливо вразило Грицана багатолюддя. Повно колишніх вояків австрійської армії, що повертаються з російського полону. Агітують селян захоплювати поміщицькі й церковні землі — як у Росії; з-під поли торгують зброєю. На схід — полонені з Австрії та Німеччини, на Захід — з Росії. Люди — обірвані, голодні — гинуть, як мухи, піввагона трупів. Розбивають склади, спекулюють хлібом, коньяком, шампанським, одежею… Коней продавали всім, хто платив. Продавали військове майно, навіть бараки. Серед жандармерії були колишні військові, що найбільше крали й найбільше торгували. Тих українських полонених, котрі служили в австрійській армії, представники Галицької Армії хапали до себе. Були не лише полонені, було сотні таких, котрих вимушено евакуювали, коли російська армія відступала, а дехто сам утікав, насамперед — москвофіли; вони боялись розправи: з початком війни мадяри розправлялись з москвофілами, росіяни — з австрофілами, взаємна різня…