Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

У цілому ж Веймарська Німеччина становила собою своєрідний симбіоз демократії й залишків монархізму. А тому відвертий протест проти повоєнних змін у євро­пейському та світовому статусі Німеччини був притаман­ний не тільки верхнім щаблям влади, а й усім прошаркам німецького суспільства в цілому. Характерно, що це ма­сове незадоволення посилювалося тим, що труднощі суто внутрішнього походження подавалися як такі, що спри­чинені становищем, в якому опинилася Німеччина після Першої світової війни. Проте після приходу до влади в Німеччині Гітлера лінія на продовження рапалльської політики, як така, була переглянута Москвою. І хоча чер­гова зміна влади в Німеччині сама по собі не означала для

216 Москви автоматичної відмови від пріоритетних відносин з Берліном, в силу хоча б того, що Франція просто не мог­ла протягом короткого часу зайняти місце Німеччини, проте період Рапалло закінчився. Розпочинався новий розділ радянсько-німецьких відносин.

Рапалльський договір вніс істотні зміни в політичну ситуацію у світі. Він сприяв утворенню унікальної атмо­сфери для радянсько-німецького зближення, налаго­дження вигідного й плідного співробітництва обох країн у політичній, економічній і культурній галузях. Намагаю­чись вижити, ці дві країни пішли на широкомасштабне військово-економічне співробітництво, яке перетворило­ся в період розквіту рапалльської політики на військово- політичний союз. Підживлювали його ідеї реваншу, не­прийнятність як німецькою, так і російською стороною повоєнного територіально-державного устрою в Європі, з одного боку, та ідеї світової революції — з іншого. Але, оскільки і Москва, і Берлін цинічно розглядали свої взаємовідносини як засоби досягнення власної мети, во­ни чудово розуміли мотиви, які спонукали до співробіт­ництва іншу сторону, оскільки ці відносини з часом постійно еволюціонували в сторону від майже союзниць­ких до балансування взаємних інтересів, пошуку полі­тичних союзників, диверсифікації військово-промисло­вих та економічних зв'язків. На той час це були виму­шені, але до певної міри логічні політичні кроки. Проте і та й інша сторони, не формулюючи до кінця свої союз­ницькі стосунки, добре розуміли силу й слабкість цього альянсу. Тому після того як сторони досягли природних меж у своїх взаємовідносинах, Москва і Берлін приблиз­но з другої половини 1920-х років розпочали використо­вувати свої військові зв'язки як засоби політичного тиску на відносини з державами Антанти. Вміло блефуючи й допускаючи, щоб деяка інформація потрапляла на Захід, вони на кінець 1920-х — початок 1930-х років зуміли включитися у світову політику, не відступаючи від своїх стратегічних завдань.