Невеличка драма
- Автор: Підмогильний Валер'ян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 5-12-002453-Х
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Невеличка драма». Краткое содержание книги:
— Служитиму, Давидку! — щебетала Тетяна Ничипорівна, як весняна пташка. — Вкупі прироблятимемо!
— А щоб з нашої дочки щось путнє було, — казав він далі врочисто, — щоб вона не виросла, боронь боже, якимсь ледащом, которих і шукати далеко не треба, я от прошу вас, Амаліє Генріховно, до Ади за гуверньорку, а за плату ми зійдемось.
Фрау Гольц радо погодилась, але з однією умовою — якщо та пані, що приходила сюди, шукаючи родича, порекомендує її десь, то вона не зможе їй відмовити, бо то пані незвичайна, вона розмовляє по-німецьки, як німкеня з Германії, як сама фрау Гольц, і вони зразу дуже заприязнилися. В злиденній уяві старої дівчини випадкові одвідини пані професорової набували феєричного й містичного відтінку.
— Ну, там побачимо, — сказав Давид Семенович лагідно. — А тим часом ви будете воспитувати Адку на все добре і, головне, вивчите її німецького язика.
— О, це большой язик! — скрикнула в захваті фрау Гольц.
Того ж дня кооператор урочисто відімкнув парадний хід у будиночку й наліпив на вхідних дверях клапоть паперу, де акуратними й великими літерами написав: Давид Семенович Иванчук. Сотрудник Кооперативного Союза «Агроном». Великого клопоту завдало йому полагодити систему ржавого дзвінка до смикання, але він зрештою його направив і під ручкою знадвору наліпив меншого вже папірця з категоричним написом: «Звонок только к Д. С. Иванчуку».
Оформивши таким чином своє зовнішнє становище, Давид Семенович пішов увечері з дочкою до кіно.
Але Тетяна Ничипорівна навіть у вирі родинних радощів своїх намірів щодо Марти не кидалась. До того ж гадана відмова дівчини від посади давала їй до рук зручну зброю. І невдовзі по обіді до дівчини завітав сам орендар, колишній домовласник і садівник, якому Марта щомісяця акуратно сплачувала п'ять карбованців комірного.
Це був статечний і огрядний чоловік із чорною бородою, що надавала йому ще більше поважності. Говорив він стиха, солодкувато, намагаючись зразу зачарувати розмовника своєю мовою. Він попросив дозволу сісти й зробив хвилин на кілька вступ про тяжке становище орендаря, про величезні видатки на ремонт, якого вимагає комгосп, і про податки, що править фінвідділ.
— Держава наша неумєренна, — сказав він, задоволено підкреслюючи останнє слово. — Вона якби підпилює сучок, на якому сидить. Ну, та це не нашого розуму діло, — додав він, посміхаючись. — А коли з нас беруть, то й нам треба брати, що ж поробиш! От і ваша кімната, можна сказати — шість квадратів, на два вікна, тепла, сирості ніякої, а плати п'ять карбованців, як на сміх.
— Тепер мені й п'ять важко платити, бо я безробітня, — сказала дівчина.
— Це я знаю. Та тільки хіба з самої служби люди живуть?
— А звідки ж у мене ще гроші? — спитала Марта, спаленівши.
— Ми в інтимності не торкаємось… В цьому суд розбереться, якщо треба буде, — сказав він з посмішкою, від якої дівчина похолола. — Тепер, знаєте, називається чоловік безробітним і на біржі записаний, особенно женщини, а в самої…
— Це вам сусіди сказали! Все це брехня, брехня!
— І сусідів покличемо в свідки, якщо треба буде, — сказав орендар спокійно. — А на мене ви не кричіть, бо я теж як крикну, то з вас мокре піде. А щоб без крику, то для вас, як для старої квартиранки — тридцять карбованців. Мені сорок з руками дають, знаєте, яка скрута тепер із помешканням.
Дівчина приголомшено мовчала. Він спитав:
— То як же — будемо сватами?{51}
— Я виберусь, — відповіла вона нарешті.
— Жалько… хорошої людини завжди жалько. Ну, та вам видніше. А коли ж виявляти вас скажете?
— Через… через місяць.
— Годі з вас і два тижні, це законний строк. Виходить п'ятого мая… Так ви заяву, значить, тим числом черкніть, щоб я був певний.
Вона мовчки написала йому заяву, і орендар попрощався з нею дуже ласкаво, побажавши їй всього найкращого.
ВЕСНЯНОЇ НОЧІ ВСЕ В САДУ ШЕПОЧЕ, ВСЕ ЛЮБИТИ ХОЧЕ…
Тепер дівчина мала досить гулящого часу: один день зовсім вільний, а другий — до пізнього вечора, аж до дев'ятої години, коли її коханий, нарешті, приходив. Коханий — це слово було вже для неї замале. І взагалі слова не було, лише відчуття якогось нестямного піднесення на думку про нього й заразом якоїсь сонної тиші. Якщо на початку любові біохімік не здавався їй надто реальним, якщо раніш її часто змагала нісенітна уява, що він є тільки витвір її мрій, то дедалі більше вона спізнавала його, засвоювала його в усіх його словах, у всіх його рисах та дрібницях, і він поволі зробився їй єдиною дійсністю, що існувала в світі. А тепер ця його дійсність ще посилилась від навали гидких і болісних нещасть, що її зненацька спіткали, і в'яскравилась від тих жертв, що вона приносила його науці. В своєму звільненні, в ненависті сусідів, у вигнанні з помешкання вона вбачала одну причину, що збурила на неї людей, а саме — любов свою. Тим-то всі нещастя свої вона також потай любила, попри розпач і тугу, що вони їй нагонили, любила їх зовсім несвідомо, як неминучі й поправні наслідки, як достойне обрамлення її горіння. А оті поступки, відмови від годин і днів побачення, вчинені заради нього й прийдешнього щастя людей, геть зовсім довершували її любов, ба більше — здіймали в ній жагучий порив до самозабуття, до цілковитого самозречення!