Шлях Срібного Яструба
- Автор: Белый Дмитрий
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ПП «ЦСО»
- ISBN: 978-966-96444-4-2
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Шлях Срібного Яструба». Краткое содержание книги:
Роман «Шлях Срібного Яструба» переносить читача у стародавні часи, коли у наддніпрянських степах вирували бурхливі події, пов’язані з Великим переселенням народів. Гостросюжетний твір, у якому конкретні історичні події тісно переплетені зі стародавніми легендами і переказами, примусить читача поринути з головним героєм роману — молодим скіфом Атеєм — у дивовижний світ небезпечних і карколомних пригод, дозволить познайомитися з життям і побутом стародавніх народів, які населяли Україну в античні часи.
Для середнього та старшого шкільного віку.
Глава 15. Битва серед хвиль
Не маючи зброї, повільно відступаючи, повернувшись спиною до річки, Атей тримав перед собою Щит Таргітая, закриваючи себе й Орію. У Щит, немов отруйні оводи, час від часу вилітали з очеретяної хащі зелені стріли і, вдарившись об його поверхню, падали під ноги втікачів.
Атей зчепив зуби й зігнув плечі, очікуючи нападу болотяних псів-вбивць. Навіть слабка надія на порятунок не ворухнулася у його душі. Це була пастка.
І ось із хащів повільно почали виходити пси-вбивці. Вони тримали перед собою зброю. Їх було не менше двох десятків, і вони дійсно нагадували зграю хижих псів, готових в будь-яку мить кинутися на беззбройних хлопця і дівчину. Декілька псів-вбивць тримали в руках широкі сіті, відрізуючи можливість втекти вздовж берега.
Атей і Орія зробили ще декілька кроків назад. Атей відчув, що його ноги опинилися по литки у воді.
Пси-вбивці зробили ще один крок уперед, і Атей зрозумів, що вони ось-ось кинуться вперед.
Раптом широка тінь ковзнула на мить під ногами Атея і Орії, яскравим райдужним сяйвом майнула по блакитній, прозорій воді хвиль, які повільно плескали о берег, прокотилася по піску й щезла, немов розчинилася в повітрі. Здавалося, якісь дуже великі крила кинули свою тінь на берег Борисфену.
Атей підняв голову, і на мить срібне сяйво засліпило йому очі — йому здалося, що десь у височині, велично і повільно розпростерши крила, летів Срібний Яструб…
Пси-вбивці, захарчавши, кинулися на Атея і Орію. Атей виставив перед собою Щит Таргітая, готуючись прийняти свій останній бій.
В ту ж мить над його головою засвистіли стріли. Десяток псів-вбивць впали на землю, прохромлені довгими стрілами. Решта кинулася врозтіч, миттєво зникнувши поміж очеретом…
Атей і Орія застигли, ще не вірячи у свій несподіваний порятунок.
— Давайте сюди, болотяні потвори можуть повернутися! — почувся крик за їх спинами.
Атей озирнувся. Позаду, зовсім недалеко від берега, гойдався на хвилях великий довгий човен із широкими бортами. У човні знаходилося більше двох десятків широкоплечих кремезних воїнів. Вони були одягнуті в широкі полотняні штани, заправлені в низькі шкіряні чоботи й широкі полотняні білі сорочки, підперезані широкими чересами, на яких висіли довгі мечі. Воїни були з русявими бородами й довгими вусами. У деяких були довгі чуприни — чуби.
— Не гайте часу — давайте сюди, у байдак! — закричав один з воїнів. Голова його була поголена, і тільки довгий чуб звисав на широкі груди.
Атей підштовхнув Орію, яка заклякла на місці, і швидко пішов за нею, озираючись на зловісні очеретяні хащі.
Увійшовши у воду майже по груди, Атей і Орія забралися, підхоплені дужими руками, у човен.
Весла разом сплеснули о хвилі, і човен понісся стрілою по течії Великої ріки…
— Ми воїни-анти, — розповідав воїн із довгим чубом, поки човен летів, гойдаючись на хвилях Борисфену, — мене звуть Доброгаст.
— Я чув про ваш народ, — промовив Атей, який почувався у товаристві веселих і дужих воїнів, немов у колі побратимів.
— А хто ж не чув про нас!? — щиро здивувався воїн. Більше ми любимо воювати у човнах — безліч річок пронизує Великий Степ, і ми звикли мандрувати ними на своїх байдарках, як ви, скіфи, по степу на своїх спритних конях. Ми вирощуємо хліб і розводимо бджіл. Поселення наші розкидані скрізь, але здебільшого вздовж річок та у перелісках. Ми побратими скіфів, і чимало наших воїнів увійшло до братства Срібного Яструба. Вождь Отан попрохав нас слідкувати за тим, що робиться вздовж берегів Борисфену — від місця, де знаходиться Могила Анахарсія, і до долини, де річка Сірої Вовчиці впадає в Борисфен. Пси-вбивці — наші закляті вороги, ми давно помітили, як ви тікаєте на конях вздовж берега і як болотяні пси біжать по ваших слідах.
— Ми вдячні вам за порятунок, — промовив Атей, — але нам якнайшвидше треба потрапити до Сірої Вовчиці.
— Не переймайся, друже, — посміхнувся Доброгаст, — думаю, що ви поспішаєте встигнути до початку двобою між воїном Срібного Яструба та воїном готсько-аланського союза. Ми якраз прямуємо до річки Сірої Вовчиці, ось і станемо для вас в нагоді…
…Човен антів стрімко летів по хвилях Борисфену. Атей навіть примружив очі — сонячні відблиски яскравими плямами коливались на воді і миттєво розліталися дзвінкими бризками від дружних ударів веслярів. Човен швидко відплив від берега. Декілька зелених стріл, щоправда, вилетіли з очеретяних хащів і вп’ялися в дерев’яний борт, ще декілька, не долетівши до човна, зникли у річкових хвилях. Здавалося, небезпека остаточно залишилася позаду, і тепер вже ніщо не могло завадити Атею та Орії дістатися до рівнини Сірої Вовчиці та передати Сагіру Щит Таргітая. Антські воїни здавалися міцними й звиклими до військових виправ. Їх засмаглі обличчя були спокійними, а очі пильно вдивлялися навкруги.