Нащадки «Білого Хреста»
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #4
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00265-7
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Нащадки «Білого Хреста»». Краткое содержание книги:
У розслідуванні цих подій бере участь молодий інспектор карного розшуку Арсен Загайгора, вже відомий читачам із попередніх творів сучасного українського письменника В. Тимчука — «Без дозволу на розслідування», «Знайти і затримати», «Свідків злочину не було». Загайгора натрапляє на слід банди, попередники якої діяли в 30-х роках, і викриває запеклих злочинців.
Баглай! А борода? Справді, для чого йому борода? Напевне, кохався у бородах. Шкода, сусіди не пам'ятали імені його сина. Доконче треба розшукати Юрія.
Зненацька пролунав довгий телефонний дзвінок. Моренцов з Вінниці.
— Чекаєш? — близько, мов сидів поруч, пролунав його голос. — У твого шевця відпустка у серпні. Йому навіть замовили путівку в Лермонтовський санаторій в Одесі. Він часто там лікувався.
— Чого ж цього разу?..
— Ніхто не розуміє. Зібрався раптово, — розповідав Моренцов. — Пояснював, що цікаво: степ, скіфські кам'яні баби, стапелі…
— Листів ніяких не отримував? Не зустрічався ні з ким незнайомим? — допитувався я.
— Не встановили, Арсене. Вважаю, він несподівано вирішив допомогти вам.
Я подякував Моренцову за інформацію. Володимир мав рацію і стверджував мій попередній здогад. Справді, зі Страпатим було б набагато легше розшукати Тягуна і Баглая. Він добре знав їх в обличчя. Тепер така можливість втрачена назавжди.
У двері постукали. Відвідувач. В таку пору!
— Заходьте.
Зубовський! Він уже вдруге здивував мене. Вадим розгублений і розкуйовджений, мов сніп на вітрі. От і йому не сиділося у Комарівці.
— Бог утік! — випалив од порога, стривожено поводячи очима.
— Як це трапилось?
— Зараз… — Він сів і перевів дух. — Викопали тітці льох, зробили чин чином, вчора поставили нам могорич за труди праведні. Славно випили, закусили. — Вадим облизав губи. — Лягли спати у хліві, на горищі, на сіні. Бог і каже, мовляв, піду завтра вранці на рибалку. Ну, ловити рибу я не люблю. Прокинувся — нема його. Поснідав сам, по господарству попорав: дав свині їсти, курям… Знову поспав. Прокинувся після полудня — нема. Я на ставок. Хлопчаки мені: «Не була його». І п'ять карбованців у мене поцупив. Удома його теж нема. Знайдіть Бога, капітане, знайдіть, — прохально мовив Зубовський.
— Хай гуляє, — вдавано байдуже відповів я. — Чого тобі переживати?
— Він щось знає, їй-бо! — подався до мене Вадим й гаряче заговорив: — Натякав мені: скоро гарно заживе, — дістане купу грошей, гайне по курортах, під пальми-кипариси, торочив околясом про крадіжку в магазині… — і злякано затнувся, зрозумівши, що сказав зайве, але відразу ж палко заперечив: — Ні, Бог не крав, не лазив туди. Клянусь! Ми ж того вечора разом!.. Вам же відомо, капітане, в парку ми…
— А ти знаєш, хто обікрав?
— Ні, навіть не здогадуюсь. — Він похнюплено опустив голову.
Де шукати Шалапуху? Щапов повідомив — крутився біля м'ясного павільйону. Навідувався до бригадира рубачів Котова? Можливо. Заваров бачив тоді вранці Зубовського, Шалапуху і Корча-Роптанова, а Котов — нікого із трійці. Підозріла сліпота.
— Давай, Вадиме, йди додому. І з хати — нікуди, — наказав йому. — За прихід — спасибі.
Як тільки за ним зачинилися двері, я подзвонив Махову. Слідчий виявився на місці.
— Глібе, Шалапуху не затримали?
— Поки ні. Зайди до мене, — попросив.
Знову завдав нам мороки Шалапуха. Я попередив чергового, де буду, й вийшов на вулицю. Навколо універмагу, як завжди, юрмилися люди. Під зеленим шатром каштанового листя ще стояла денна задуха. Вона за опівніч розсмокчеться, наповниться прохолодою з лиману і протримається майже до полудня.
Мимоволі глянув на перукарню, але не побачив стрункої Євиної постаті серед крісел і чоловіків-майстрів. Напевне, працювала у першу зміну. Цікаво, чи був у неї на роботі телефон? А мабуть, ні, бо хоч би раз сказала подзвонити. І не питала мого робочого. Дивно. І в ту мить у мене майнула така безглузда думка, що я аж зупинився. Хай йому біс! €ва і вбивці! Чи сповна я розуму?
А згадав я повідомлення Махова: матері Шалапухи дзвонила вранці якась дівчина з телефонної будки біля універмагу… Саме того ранку я зустрівся з Євою біля нього, вертаючись із фотоательє. Дурниця надзвичайна — підозрювати її. Дівчина, яка сіла у «Волгу» біля ощадкаси, чорноволоса. І Єва ніколи не хвалилася ні машиною, ні вмінням водити її. Це вже вірна ознака перевтоми, коли я почав вбачати у кожній людині злочинця. От Ніна чорноволоса…
Відкинув геть свої фантастичні домисли. З Ніною не бачився після другого нападу на мене. Дзвонив їй на роботу. Пообіцяв у наступну неділю покататись на прогулянковому теплоході по лиману! Як вона зраділа!