Миколаївське небо

Діставши з кишені текст, я уважно його прочитав. Він мені не сподобався: кілька слів були підібрані невдало, у двох місцях страждала рима, в одному — порушувався розмір. У мене в голові виник злочинний, навіть трохи блюзнірський задум — піддати текст виправленню. Гіршим від цього він не стане — друзі вважали мене талановитим поетом.

Захоплено підшукуючи синонім до слова «засмутитися», я не помітив як до мене підійшли. І тільки тінь, що впала на аркуш, змусила мене обернутися.

За моєю спиною стояв Сергій Лавочкін. Він ніяково м’яв у долоні свої повні губи. Ми цілу хвилину сконфужено мовчали. Я так був ошелешений його несподіваною появою, зовсім забувши, як збирав у кулак свою нахабність і прагнув знайомства. Що збентежило знаменитого співака, мені було невідомо.

— Ви дозволите присісти? — для чогось запитав він і, не чекаючи відповіді, сів. У те саме крісельце, у спинці якого, немов мінометний осколок, спочивав мій недокурок.

— Курите? — несподівано запитав я.

— Так, — відповів Лавочкін.

Я почав шарити по кишенях. Вивернув одну, другу, перевірив навіть маленьку кишеньку сорочки. Нічого.

Розгублено заморгавши, я розвів руками.

— Ви курите «Темп»? — запитав Лавочкін. І вказав поглядом на білу сигаретну пачку, що лежала на самому краї сходового майданчика.

Імовірно, діставши другу сигарету, я недбало сунув пачку в кишеню і вона, досить було мені поворухнутися, вивалилася.

Я нахилився, пальці торкнулися гладкої прозорої оболонки… Пачка хитнулася, центр ваги змістився і вона полетіла вниз. Через дві секунди пачка з глухим, картонним звуком вдарилася об плити чотирма поверхами нижче.

Лавочкін, дивлячись на мене, як мені здалося, з жахом, приглушено запитав:

— Звідки у вас цей текст?

— Чесно кажучи… Я вам його… Це… — Я чомусь зніяковів, ніби насправді безжалісно почеркав текст ручкою. — Я не знаю, хто автор. Це краще запитати в Галі. Галі Мін.

— Це останній текст мого брата.

— З вашим братом щось сталося?! — злякався я моторошнуватого підтексту.

Вони працювали разом: його брат Ігор був і композитором, і автором слів, і аранжувальником. Без нього співака Сергія Лавочкіна просто не існувало б.

— На перший погляд, нічого незвичайного, — співак надовго змовк, немов прокручуючи подумки якісь події. — Ми жили в «Туристі». Квартиру Ігор продав торік. На третій день… чи на четвертий… не пам’ятаю… у холі готелю ми зустріли худючу, наче смерть, жінку. І вона всучила Ігореві ті прокляті брошури, — слова Лавочкіна були схожі на сповідь.

— Ви бачили такі: «Хто насправді править світом?», «Коли зазвучать труби Страшного Суду?» Ми жили з Ігорем у різних номерах. Того ранку він затримувався — звичайно Ігор заходив за мною і ми разом направлялися в ресторан снідати. Я зайшов у його кімнату. Постіль була не прибраною, на подушці лежав текст пісні, а на журнальному столику — брошура, у куточку якої я знайшов напис: «СЕРГІЮ, З БОЖОЮ ДОПОМОГОЮ МЕНІ ВДАЛОСЯ НАРЕШТІ ДОПИСАТИ «БЕЗДИХАННУ МРІЮ». Я ВПЕВНЕНИЙ, ЦЯ ПІСНЯ ПІДКОРИТЬ СЛУХАЧІВ, ЗМУСИТЬ ЇХ ПЛАКАТИ. ТВІЙ БРАТ ІГОР». Знайшли Ігоря швидко. Напевно, ви не раз зіштовхувалися з усілякими новоявленими християнами. Він був серед них, — Лавочкін зробив паузу й важко зітхнув.