Малий апокаліпсис

— Яне, всі ми вийшли з тебе. Ти годував нас, зігрівав, навчав цілими століттями. Що трапилось?

Стільки років я боявся Яна. Кожний свій вчинок, перш ніж його здійснити, я подумки давав йому на схвалення. Скільки разів, сказавши «так», я думав про Яна, скільки разів, сказавши «ні», я бачив перед собою його обличчя. А тепер я вже не мусив боятися. Він лежав переді мною голий, сплюгавлений, позбавлений людських рис. Навіть без отієї найсумнішої гідності, гідності вмирання.

— Ясю, я хочу вирватися в останній політ, аби впасти у льодовиту прірву. Бачиш оту каністру? Це бензин. Піду до Палацу культури, бо я вже наважився, і там з болем закінчу життя. Я, представник дурних і розумних, хитрих і наївних, шахраїв і святих. Скажи, чи варто? Чи не шкода мого нужденного життя задля прекрасних ідей?

Ян намагався ковтнути слину. Я підняв йому голову з отим срібним волоссям, що злиплося, мов мишача шерсть.

— Історія, — прошепотів він, — історія зблизька є огидною, дурною. Щойно з відстані постає трагедійною, прекрасною і величною.

— Що мені робити, Янку?

Він насилу підняв повіки, але я й так бачив лише шпаринки червоних і хворих очних яблук. Вдивлявся настирливо, ніби перемагав страшенний біль. Колись він теж був пихатий. Пихатіший від усіх нас. Людські недобитки в моїй країні усе ще чекають його слова.

— Хтось повинен перервати летаргію, Яне. Диким зойком розбудити сплячих.

Він намагався хитнути головою. У сусідів спускали воду. Маленький водоспад стікав трубами коло самої скроні цього старця, який ніколи не був старцем, хоч ніхто не знав його молодим.

Сам собі дивуючись, я підношу його мокру, брудну руку з жахливо довгими пальцями. Цілую еластичну шкіру долоні. Рука, відпущена мною, спадає по стіні ванни, аж знаходить своє місце на задертій сорочці, коло пахвини, зарослої зеленавим волоссям.

— До побачення, Яне. Молися, якщо зможеш, якщо тобі проясняться думки, якщо добрий ангел прийде до тебе вдосвіта зі злою вісткою.

Я причинив двері ванної, залишив широку щілину: хай він бачить свою кімнату, свою камеру засудженого, і хай ті, що, можливо, прийдуть, відшукають нашого старця Зосиму.

Хочу ще раз роздивитися і назавжди запам’ятати малий всесвіт Яна. Його книжки всіма мовами, книжки, які ніхто не читав, фотокадри з фільмів, що потерпіли невдачі в кінотеатрах п’яти континентів, полотна живопису, донині не виставлені на громадський огляд. Порожні стіни в очікуванні лаврів, яких ніхто не послав з неба.

Раптом задзвонив телефон, і це було дивно, бо я не пригадував, щоб він був у цій хаті. Але таки стояв поруч із телевізором, на підвіконнику і заклично стрекотав.

Я підняв трубку.

— Алло?

— Це номер 8713? — спитав хтось не найкращою польською.

— Так, — поглянув я на картку, прикріплену до апарату. Відповідає.

— Можу я розмовляти з господарем?

— На жаль, він тяжко захворів.