Містичний вальс

Бал Великого Врожаю, або, як його ще називали, Осінній Бал Достатку відбувається в Рутенії щорічно, на початку вересня, пояснювала Зоряна, сидячи в покоях подруги з мискою, повною стиглого, соковитого рожевого винограду. Перший осінній місяць, до повного захвату Світлани, називався тут так само, як і в Україні — вереснем. І на нього — на бал, звісно, а не на вересень — запрошуються всі, хто опиняється у місті на той час. Селяни, ремісники, купці, шляхтяни — всі приходять до королівського палацу, розряджені у свій найкращий одяг, щоб послухати співи і потанцювати. Бал триває до світання, а передує йому невеличка офіційна частина, щось на кшталт доповіді про стан сільського господарства в Рутенії, котру виголошують прибулі з різних частин країни, а узагальнює всюдисущий Світозар. До нинішнього Балу Врожаю залишалось три дні.

— Ти вже вирішила, що вдягнеш? — прожувавши виноградинку, спитала Зоряна. Лана ліниво всміхнулась — у всі віки, селянка чи панянка, жінка залишається жінкою.

— Хіба мене запрошено?

— На Бал Достатку приходять без запрошення. То як?

— Не знаю. В мене нема нічого, окрім того, у що я вдягнута. До слова, Зоряно, все хотіла спитати, та слушної нагоди не траплялось — ота сукня, чорна, оксамитова, у котру я вбиралась, коли ходила до Олеся… до володаря, а вся моя одежина була випрана… чия вона?

— Її, — Зоряна виплюнула це ім’я разом із виноградною кісточкою.

— Ти не додала звичайне «королеви».

— Хай її королевою називає той, хто щиро в це вірить.

— У що?

— Та в те, що пиха і королівська гідність — то одне і те ж!

— І ти не боялась кари, коли брала, не спитавшись, її сукню?

— Думаєш, вона б помітила? — Зоряна засміялась. — В неї тих суконь без ліку, і зранку вона просто відчиняє скриню і одягає те, що лежить нагорі. Я знаю, я служила в неї покоївкою. Себе не тямила від щастя, коли мене призначили до тебе, хоч це і є пониженням. Та ти така спокійна, лагідна… А Ія… королева Ія, — з глузливим притиском на слові «королева» виправила сама себе Зоряна, — мене терпіти не могла.

— Чому?

— Тому, що наші з Романом заглядання їй діяли на нерви. Доки я працювала там, і він не вилазив із її покоїв, їй те було, як ніж у серце.

— Розумію. Важко дивитись на закоханих, самій при цьому…

— Не вміючи кохати, — закінчила Зоряна. — Гляди, бо я розплачусь. Якщо ти думаєш, що Ія страждала від того, що її ніхто не любить, то це не так. Вона страждати взагалі не вміє.

— Тебе послухати, так це не жінка, а деревина.

— Швидше камінь. Бо в дереві є сік, то ніби кров. А в камені лиш холод. Та байдуже, — Зоряні набридло, вочевидь, обговорювати королеву, і Лана, як би не цікавила її холодна жінка Олекси, мусила змиритись. — Я дістану тобі якесь вбрання.