Ліс таємниць

— Дякую, Хмаролапе, — нарешті скомандувала Синьозірка, коли Вогнесерд із новоприбулими зайшов на терен. — Віднеси свіжину старійшинам.

Хмаролап, здається, трохи засмутився тим, що його відіслали геть, однак пішов без жодних заперечень.

Леопардошубка наблизилася до провідниці й шанобливо схилила голову.

— Синьозірко, ми прийшли до вашого табору з миром, — почала вона. — Просто є справи, які нам слід обговорити.

Тигрокіготь недовірливо загарчав, усім своїм виглядом показуючи, що він би радше порвав цих зайд на пантлики, аніж став їх слухати. Проте Синьозірка не звернула на воєводу уваги.

— Неважко здогадатися, що вас сюди привело, — нявкнула Громова провідниця. — Але про що ж тут говорити? Що зроблено — те зроблено. Будь-яке покарання для Сіросмуга призначатиме його Клан.

Хоч Синьозірка і зверталася до Леопардошубки, її очі постійно перебігали з Мрячконіжки на Каменешуба. Вогнесерд уперше бачив їх усіх разом, відколи провідниця визнала, що ці Річкові вояки — її діти. І невимовний смуток у очах Синьозірки більше не здавався йому плодом його уяви.

— Правду кажеш, — погодилась Леопардошубка. — Двійко молодих котів наробили дурниць, але Срібнострумка мертва, а про покарання Сіросмуга не мені, та й не моєму Клану вирішувати. Ми прийшли сюди через кошенят.

— А що з ними? — запитала Синьозірка.

— Вони — Річкові, — нявкнула Леопардошубка. — Ми прийшли забрати їх додому.

— Річкові кошенята? — примружилась Синьозірка. — Чому ти так гадаєш?

— І звідки тобі це відомо? — люто вигукнув Тигрокіготь, зриваючись на лапи. — Ви шпигували? Чи хтось вам розповів?

На останній фразі воєвода повернувся до Вогнесерда, але той не зворухнувся. Мрячконіжка теж мовчала, не виказавши його ані поглядом. Не міг же Тигрокіготь знати, що саме він розповів усе Мрячконіжці. А сам Вогнесерд не шкодував про скоєне — Річковий Клан мав право знати.

— Сядь, Тигрокігтю, — муркнула Синьозірка.

Вона також зиркнула на Вогнесерда, і той збагнув, що провідниця напевне здогадалася, хто повідомив Річкових котів. Але вона його не видала.

— Хтозна, може, Річковий патруль усе бачив? Свіжини в купі листя не втаїш. Але, Леопардошубко, — продовжила вона, — ці кошенята наполовину Громові. Одна з наших королев дбає про них. Чому б ми мали їх віддавати?

— Кошенята належать до Клану матері, — пояснила Леопардошубка. — Якби Срібнострумка не померла, вони б виросли в Річковому Клані, навіть не знаючи свого батька. Ці кошенята наші по праву.

— Синьозірко, не можна так просто віддати кошенят! — не зміг не втрутитись Вогнесерд. — Сіросмуг тільки ними й живе.

Тигрокіготь знову загарчав, проте Синьозірка відповіла першою:

— Вогнесерде, цить. Тебе це не стосується.

— Стосується, — наважився нявкнути Вогнесерд. — Сіросмуг — мій друг.

— Мовчати! — шикнув Тигрокіготь. — Тобі що, провідниця має двічі повторювати? Сіросмуг у цьому Клані — зрадник, ніхто. Немає в нього прав ні на кошенят, ні на що інше.