Північ над Санктафраксом

— Стаємо тут, — скомандував він, важко відсапуючись.

Кулькап роззирнувся довкола. Звідусіль їх оточували колючі чагарі, під ногами — гостре каміння, що й казати, веселенька місцина! Та коли Живчик із Гуком розчистили чималу прогалину, коли прибрали каміння і порозстилали на піску плащі, тут стало досить затишно. Звичайно, з жарким багаттям було б ще краще, та довколишні кущі видавалися такими сухими, що краще було не ризикувати. Одна іскра — і полум’я шугнуло б аж під хмари. Дякувати Небові, ніч була не надто холодна, а щоб видно було в мороці, вистачало і сяйва, яке випромінювали самі пірати. Кулькапа знову брала цікавість, чому Живчик та його команда так яскраво світяться. Щось таки їх спіткало у відкритому небі. От тільки що?

Гайориб почув його думки.

— На це питання я тисячу разів пробував знайти відповідь, — відповів він. — Може, сяйво має нагадувати нам про якусь важливу подію. — Він знизав плечима. — На жаль, я вже казав про це капітанові, я зовсім не пам’ятаю, що коїлося потому, як ми увійшли в буремний вихор. — Він кивнув головою на Гука та Живчика. — І вони, хоч як це прикро, теж.

— Відкладімо свої клопоти, пов’язані з минулим, надалі, — озвався Живчик. — Маємо трохи передрімати. — Він поклався на м’який пісок і загорнувся у плащ, який ураз погасив сяйво, що йшло від його тіла.

— Коли ми досягнемо краю блудів? — обернувся Кулькап до Гайориба.

— Спи, Кулькапе, — озвався Живчик, не підводячи голови. — Що більша втома, то довше треба спати.

Пориви свіжого вітерцю термосили з усіх боків навколишні кущі і клацали їхніми шпичаками. Кулькап умостився між Живчиком та Гуком і нап’яв свого плаща на плечі. Останнім облягався Гайориб. Байдуже, сонний чи ні, водоблуд зачув би будь-якого непроханого гостя. Щойно він загорнувся у плащ, уся прогалина поринула в темряву.

Назавтра вранці усі четверо посхоплювалися свіжі та відпочилі та й давай по черзі прорубуватися крізь колюче плетиво — спочатку Живчик і Гайориб, потім — Кулькап і Гук. Вони помітно просунулися вперед, і тут опівдні водоблуд оголосив, що їхнім суворим випробуванням от-от настане край.

— Дай-но я, — сказав Живчик, забираючи в Кулькапа свою сокиру. І заходився, мов навіжений, рубати товсті стебла. — Нарешті! — закричав він за якусь мить. — Я бачу кінець колючого чагарника. Я його бачу!

Ще п’ять-шість енергійних помахів сокирою — і Живчик вийшов на вільний простір.

— Поки що все гаразд, — захекано промовив він. Решта пролізли у вузький просвіт і випростались. Кулькап роззирнувся — і аж затремтів із жаху. Полегкість, відчута, коли він вибрався із лабетів тернистого чагарнику, де й поділася. Перед ними простягалася країна блудів.

То була жахлива місцина — з багнистим ґрунтом, смердюча і така темна, що, якби не трійко його світних супутників, Кулькап почувався б тут цілковитим сліпцем. Вдивляючись у викривлені, вкриті вологим мохом та сочистими грибами-гливами дерева, які бовваніли в темряві, наче страхітні чудовиська, він мало не пошкодував, що таки не почувається ним.