Парадокс любові

Такі поправки дуже важливі: відмова од насильницького навернення є величезним кроком уперед і пояснює, чому християнство стало синонімом сумирності. Що дуже розділена велика віра, то більша її відкритість, готовність до сумнівів та самоаналізу. Надія побачити одного дня християнство єдиним, як було у перші століття нашої ери, наївна, тому що різні його напрямки, — лютеранство, кальвінізм, православ'я, католицизм, — процвітають у їхньому плюралізмі, а не в облудній єдності. Будь-який монотеїзм урешті переростає в політеїм, шляхи до Бога множаться в міру того, як людство стає багатоманітнішим. Будемо сподіватися, що релігія пророка Магомета, яка вже розкололася на сунітів і шиїтів, буде ділитися й далі, й що фітна (незгода) тільки поглибиться поміж окремими напрямками, школами та сектами. Хочеться повторити услід за Моріаком, який сказав про Німеччину після закінчення Другої світової війни: «Я так люблю Німеччину, що чим більше їх буде, то краще». Коли якійсь конгрегації загрожує розкол (сьогодні це стосується англіканців, а завтра, може, зачепить і католиків) треба радіти: втрачаючи на силі, можна здобути мудрість і помірність. Парламентська форма існування — це майбутнє великих віросповідань. «Там, де існує тільки одна релігія, панує тиранія, — там, де їх дві, панують релігійні війни, — там, де релігій багато, наступає свобода» (Вольтер).