Правда про справу Гаррі Квеберта
- Автор: Диккер Жоэль
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-358-8
- Переводчик: Леонид Григорьевич Кононович
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Правда про справу Гаррі Квеберта». Краткое содержание книги:
Твір може зацікавити, зокрема, і молодих письменників, адже автор дає тридцять одну пораду як створити бестселер.
Вона відіпхнула його, помчала вниз і кинулася з кінотеатру. Гаррі понуро поплентався до зали. В дверях він зіткнувся з отцем Келлерґаном.
— Добридень, Гаррі.
— Панотче!
— Я шукаю свою доньку, ви не бачили її? Доручив їй зайняти місця, а вона щезла.
— Я… Здається, вона щойно пішла звідси.
— Пішла? Та як це? Фільм от-от розпочнеться.
Після кіно вони подалися до Монберрі поїсти піци. На зворотному шляху Дженні аж сяяла: чудовий вечір! Їй хотілося бути поруч із цим чоловіком кожен вечір, усе життя.
— Гаррі, не вези мене відразу додому, — попросила вона. — Все було так гарно… Мені не хочеться, щоб цей вечір закінчувався. Ми можемо піти до берега.
— До берега? Чому до берега?
— Бо це так романтично! Зупинися біля Ґранд-біч, там ніколи нікого нема. Ми можемо фліртувати, мов студенти, лежачи на капоті. Дивитися на зорі й тішитися темрявою. Прошу тебе…
Він хотів було відмовитися, та вона наполягала. Тоді він запропонував не на берег, а до лісу: берег належав Нолі. Він зупинився біля Сайд-Крік-лейну і, щойно вимкнув двигун, Дженні накинулася на нього і, не питаючи згоди, міцно вп’ялася в уста. Вона тримала його за голову і душила язиком. Її руки обмацували його тіло, вона огидно стогнала. В салоні було темно; вона залізла на нього, і він відчував, як її тверді пипки впираються в його тіло. Дженні була розкішна жінка, з неї вийшла б ідеальна дружина, вона тільки того й хотіла. Він одружився би з нею, не вагаючись, хоч узавтра: така дівчина — мрія багатьох чоловіків. Та в його серці не було для неї місця, його цілком заповнили чотири літери: Н-О-Л-А.
— Гаррі, — прошепотіла Дженні, — ти чоловік, якого я чекала все життя.
— Дякую.
— Тобі добре зі мною?
Він промовчав, тільки делікатно відхилився.
— Дженні, нам пора повертатися. Я й не помітив, що вже так пізно.
Авто рушило в бік Аврори.
Він висадив Дженні коло хати, не помітивши, що вона плаче. Чому він не відповів? Він не кохає її? Чому вона почувається такою самотньою? Адже їй небагато треба: все, про що вона мріє, це щоб знайшовся добрий хлопчина, який кохав би її, захищав, дарував квіти вряди-годи і водив вечеряти. Нехай навіть гот-догами частував, якщо небагатий. Просто задля задоволення піти кудись разом. Насправді їй не потрібен Голлівуд, якщо знайдеться чоловік, якого вона кохатиме і який кохатиме її. Вона стояла під маркізою і дивилася вслід чорному «шевроле», аж поки він сховався у пітьмі, а потім заридала, затуливши обличчя долонями, щоб не почули батьки. Надто ж матінка. Не хотілося нічого їй розповідати. До хати вона піде, аж коли на другому поверсі погасне світло.
Раптом Дженні почула, що десь загуркотів двигун; звела голову, сподіваючись, що це повернувся Гаррі, що він зараз обніме її й утішить. Але ні: біля будинку спинилося поліційне авто. Вона пізнала Тревіса Довна — він патрулював на вулицях і випадково опинився коло будинку Квіннів.
— Дженні, все гаразд? — запитав він крізь відчинене вікно автівки.
Вона стенула плечима. Тревіс вимкнув двигун і відчинив дверцята, але перш ніж вийти, витяг із кишені аркуш паперу, і квапливо перечитав написаний текст:
Я: Вітаю, Дженні, як справи?
Вона: Привіт, Тревісе! Що нового?
Я: Я тут випадково проїздив. Ти пречудова. Ти така гарна. Маєш гарний вигляд. Я ось що подумав: у тебе є кавалер для літнього балу? А то ми могли б піти удвох.
— ІМПРОВІЗУВАТИ —
Запропонувати їй прогулятися і/або молочний коктейль.
Він піднявся на ґанок і сів коло неї.
— Що сталося? — занепокоєно запитав він.
— Нічого, — відказала Дженні, втираючи сльози.
— Та ні, не нічого. Ти ж плачеш, я бачу.
— Мене скривдив один чоловік.
— Що? Хто це? Скажи мені хто! Мені ти можеш усе казати… Я розправлюся з ним, ось побачиш!
Вона сумно всміхнулася і схилила голову йому на плече.
— Не має значення. Але дякую, Тревісе, ти хороший хлопчина. Добре, що ти поруч.
Він набрався хоробрості і підбадьорливо обняв її за плечі.
— Знаєш, — провадила Дженні, — я отримала лист від Емілії Каннінгем, отої, що навчалася з нами в школі. Вона тепер мешкає в Нью-Йорку. Знайшла хорошу роботу, вагітна першою дитиною. Часом я розумію, що всі виїхали звідси. Всі, крім мене. І тебе. А, власне, чому ми лишилися в Аврорі, Тревісе?