Віннету І

Він засміявся своїм характерним смішком і пішов геть. Хоча мої колеги працювали неподалік, вони не могли чути нашої розмови. Я не вважав за потрібне повідомляти їх про свої наміри, бо був переконаний, що вони завадять мені виконати задумане. Їхнє життя було для них важливішим, ніж життя полонених апачів.

Я добре усвідомлював, наскільки небезпечні мої наміри. Хіба міг я втягувати у це Діка Стоуна і Вілла Паркера, не попередивши їх? Ні. Тож я запитав, чи дають вони згоду, і відповідь була такою, на яку я й сподівався.

— Ну, звичайно ж, сер! — вигукнув Дік Стоун. — Невже ви вважаєте нас негідниками, які залишать у біді друзів? Те, що ви задумали, — це завдання для справжніх вестменів, і ми радо візьмемо у цьому участь. Правда ж, Вілле?

— Так, — кивнув Паркер. — Хотів би я побачити, чи впораємося ми вчотирьох із двомастами індіанцями. Мені вже радісно від думки про те, як вони прийдуть сюди і будуть бурчати, але нічого не зможуть нам зробити!

Я працював собі далі й не озирався, аж поки Стоун не крикнув через деякий час:

— Закінчуйте, сер! Вони йдуть.

Я озирнувся. Сем ішов із Танґуа. Але, на жаль, з ним були ще троє червоношкірих.

— Кожному по одному, — сказав я. — Я беру на себе вождя. Але хапайте їх за шию, щоби вони не могли кричати. І зачекайте, поки я почну. Але не раніше!

І я пішов назустріч Танґуа, який дуже повільно наближався. Ми зустрілися у такому місці, з якого нас не могли бачити інші кайова, бо нас заступали кущі. Вождь був незадоволений і накричав на мене:

— Блідолиций, якого називають Вбивча Рука, покликав до себе Танґуа. Ти забув, що це я тут вождь?

— Ні.

— Це ти мав прийти до мене, а не я до тебе. Але я пробачаю тобі цю помилку, бо ти тільки недавно приїхав до нашої країни і ще не вмієш поводитися з вождями. Що ти хотів сказати? Говори коротко, бо у вождя немає часу!

— А щó такого важливого ти маєш зробити?

— Ми хочемо, щоб пси апачі трохи повили.

— Коли?

— Зараз.

— Чому так швидко? Я думав, ви заберете полонених до своїх вігвамів, аби посадити їх на пáлі вже там, на очах ваших скво і дітей.

— Так ми і хотіли. Але вони заважатимуть нам вести війну, яку ми зараз почали. Тому вони помруть сьогодні.

— Я дуже прошу тебе не робити цього!

— Ти не маєш права ні про що мене просити! — обірвав він мене.

— А ти не хотів би говорити зі мною так само ввічливо, як я з тобою? — спокійно запитав я. — Я ж лише попросив тебе. Якби я, наприклад, збирався тобі наказувати, то ти міг би дозволити собі відповісти мені нахабно.

— Танґуа не хоче нічого чути. Ні наказів, ні прохань. Він не змінить свого рішення через якогось блідолицього.

— Можливо, все-таки змінить? Хіба у вас є право вбивати полонених? Я не потребую твоєї відповіді, бо знаю її наперед і не збираюся сваритися з тобою через це. Але є різниця: чи швидко вбити людину, чи довго мучити її перед смертю. Ми не можемо згодитися, щоби таке діялося у нашій присутності.