Клуб зразкових чоловіків
- Автор: Медведєв Олександр
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-031-1
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Клуб зразкових чоловіків». Краткое содержание книги:
Адже тільки жінка може зібрати найвпливовіших чоловіків міста в один клуб, щоб використовувати їх у своїх цілях. Тільки жінка може вбивати і залишатися при цьому невинною та чистою, як немовля. І не просто вбивати, але робити це естетично та витончено, отримуючи справжню насолоду. А потім звабно дивитись у очі слідчому і шепотіти: «Так, я вбила, але доведіть це».
Якщо ж ви і після цього сумніваєтесь у жіночій підступності — ви або жінка, або… зразковий чоловік?
— Ні, ма, спасибі, відпочивай. Якщо захочу — сам як-небудь розберуся.
Туполєв підклав під голову пару подушок, ліг, розкрив «Навколо світу», почуваючи, як тіло занурюється в блаженний спокій.
Почав читати матеріал про австралійських аборигенів і сам не помітив, як задрімав. Його розбудив телефон.
— Володю? Ти не проти, якщо я під’їду? У мене новини. Погані.
Голос Валерія Туполєву дуже не сподобався.
— Говори відразу, — зажадав він.
— Андрія поранено. Він у вкрай тяжкому стані. Я дзвоню з лікарні.
— Хто?!
— Стріляв коханець Діани Кулагіної. Володю, я зараз під’їду. Усього по телефону не розповіси.
— Може, краще я до тебе?!
— Ми з тобою Андрію зараз нічим допомогти не зможемо. Тож чекай.
Через годину Туполєв знав усе.
— Так, наламав Андрюха дров… Гірше не придумаєш. Коханець Кулагіної стріляє в співробітника карного розшуку. Той убиває його наповал. Усе відбувається у квартирі Кулагіної. Сама Кулагіна зникає. Ну а що сусіди?
— Із сусідами, Володю, окрема історія. Вчора на виклик нібито сусідки Кулагіної до них у двір із тамтешнього райвідділу приїжджала оперативна група, аби затримати трьох озброєних осіб на «Ауді». Одного нашого тяжко поранили. Ну, а бандитів покришили з автоматів, але, завваж, сусідка Кулагіної, Шинкарук Алла Тарасівна, запевняє, що виклику не робила. Оперативники вчора походили ще по квартирах, порозпитували. Марно. Кулагіної, до речі, вдома не було.
— Гм, — Туполєв почухав потилицю. — Чому ж Андрія понесло до Кулагіної? А що це за одні на «Ауді»?
— Можна сказати точно — бандюки. Але документів при них не виявлено… Словом, особи встановлюються. А машина, на якій вони розсікали, уже два роки у розшуку…
— Ну добре, а що ще? Що свідки, зрештою?
— Зараз там працює наша бригада. Знайшли одного, сталінського сокола, котрий бачив, як Кулагіна виходила з під’їзду і сідала в білий «Шевроле». Він навіть номер записав. Орієнтування ДАІ вже дали.
— Треба оголошувати розшук. Вона щонайменше свідок одного убивства й одного замаху на життя.
— Звісно. Але сам розумієш, що ми зможемо поставити її на розшук тільки завтра. А до завтра, може, вона ще сама з’явиться.
У цей момент задзвонив телефон. Туполєв узяв слухавку.
— Алло? Так, я. A-а, не очікував. Звичайно. Записуйте адресу…
— Дзвонив Сергій Нержин. Якщо пам’ятаєш такого. Говорить, має якусь цінну інформацію. Зараз приїде.
Поки чекали Нержина, Туполєв подзвонив у лікарню і поцікавився щодо Андрія. Там відповіли, що перша операція пройшла успішно, але незабаром має бути друга. Андрій поки що до тями не приходив.
Нержин приїхав не сам. З ним була Іра Голубева. Жіноче товариство дещо поліпшило настрій слідчих. Надія Семенівна заварила каву, дістала печиво і бісквіти та делікатно усамітнилася у своїй кімнаті.
— Отже, добродії, — почав Нержин, — настав час відкрити вам нашу маленьку таємницю. Клуб зразкових чоловіків провів бліц-розслідування по фірмі «Сибірське хутро». Нам тепер відомо, чому Коржу вигідна смерть Рикова. А ще ми знаємо, де Корж зберігає свої основні капітали.
Спочатку Нержин розповів про родовище топазів і заповіт Рикова. Про Марину Солянську, яка по смерті чоловіка стане власницею контрольного пакета акцій «Золотого кореня». Потім — про перекази по роздутих кошторисах на рахунок фірми «Кетер».
Він розклав на столі фотографії та виписки з архівних матеріалів.
— Сьогодні нам удалося з’ясувати, що батько Аршкришера, директора фірми «Кетер», — не той, кого із себе вдає. Він узагалі не єврей. Він румун.
Витримавши паузу, він продовжив:
— Він військовий злочинець. Його справжнє ім’я — Антон Симиреску. В роки війни у чині унтер-офіцера служив у румунській військовій поліції, у складі частин, що окупували Одесу. Досьє, зібране на Симиреску в повоєнні роки держбезпекою НДР, свідчить, що він брав участь у сімох масових розстрілах, причому трьома з них керував особисто. Коли Румунія вийшла з війни, втік у Німеччину. Симиреску непогано знав і німецьку, і російську, тож його взяли у розвідшколу абверу. Там, уже в останні дні війни, він зробив собі паспорт на ім’я Генріха Вальдштоффена, шкільного вчителя. Але втекти на Захід йому не вдалося, і він був змушений лягти на дно в радянській зоні окупації.
У 1953 році його все-таки заарештували. Але тут вибухнуло Німецьке повстання, і йому пощастило втекти разом із чоловіком на прізвище Аршкришер. Їм удалося проникнути в канцелярію військової комендатури. Подробиць ми не знаємо і знати не можемо. Цілком імовірно, Симиреску й Аршпкришер заволоділи своїми документами, що знаходилися в канцелярії. Найдивовижніше, що в умовах «залізної завіси» він умудрився просочитися в Радянський Союз, натуралізуватися тут під прізвищем Аршкришер, обзавестися сім’єю. Але Корж його таки вичислив.