Кілька років зими

— Потрібно вирушати в дорогу. Вже завтра ми маємо наблизитися до околиць Нових Веж — вашої мети. У нас теж є справи в тому напрямку, тому ми можемо підкинути вас якнайближче до міста. Чи, можливо, ви вже передумали мандрувати туди?

— Ні. Ми продовжимо подорож. Але наша угода залишається в силі — коли нам буде потрібно, ми підемо далі самі, — твердо сказав Іван і виплигнув із машини.

— Що ж, тоді в дорогу! Але я раджу вам залишатися у цій вантажівці, бо на шляху можуть траплятися різні несподіванки, і я не хочу, аби ви забилися ще раз, — Блан посміхнувся і пішов до свого байка.

Поснідавши та трохи поспілкувавшись між собою, «рицарі» осідлали мотоцикли й рушили далі. Іван нарахував у колоні півтора десятка бандитів, серед яких були й дві жінки — засмаглі, м’язисті, вдягнені у шкіряні куртки, вони швидше нагадували чоловіків. На найближчому привалі, під обід, одна з них, що їхала на мотоциклі одразу за вантажівкою друзів, наблизилася до їхнього гурту і, схрестивши засмаглі жилаві руки на великих грудях та широко розставивши ноги, почала нахабно роздивлятися Софію. Її яскраві чорні очі, немов дві блискучі жарини, просвердлювали Софію з якоюсь особливою ненавистю і жагою водночас. Зрештою вона виклично промовила:

— Гей ти, рудоволосе стерво! Підійди до мене, негайно! Маю сказати тобі пару слів.

Софія мовчки підвелася і підійшла до неї, спокійно дивлячись в її хижі чорні очі. Бандитка міцно стисла обома долонями ефес старовинного меча, що був припнутий до її лівого боку, обдивилася Софію з голови до ніг, торкнулася однією рукою її долоні, помацала її груди під легким кожушком, а потім хотіла доторкнутися до її розпущеного волосся. Софія впевнено відхилила голову, але погляду від її очей не відвела.

— Що, не подобається? — зверхньо кинула жінка. — А зваблювати чужих чоловіків тобі подобається? Стерво! Начувайся! Якщо ти зачепиш Блана, я тобі перегризу горло і висмокчу до краплини всю твою кров. Він мій, зрозуміла? Мій! Не смій навіть дивитися на нього, інакше тобі гаплик. Втямила? Якщо скажеш до нього бодай слово, я зніму твій прекрасний рудий скальп і згодую тебе пустельним ко­йотам!

— Я ніколи не зазіхала на чуже, можеш бути спокійною, — мовила Софія.

— Я тебе попередила. Якщо хочеш зустріти ще кілька ранків у своєму нікчемному житті, тримайся від нього подалі.

— Роно, відійди від них! — почувся позаду вимогливий голос Блана. — Ти чуєш, що я тобі сказав? Негайно йди до мене!

Рона, все ще дивлячись на Софію вбивчим поглядом, повільно обернулася й пішла до гурту своїх товаришів, які сиділи навколо вогнища і смажили велику тушу якоїсь тварини, що вполювали ще зранку. Блан міцно схопив Рону за руку, владно притягнув до себе і довго щось пояснював, схилившись над її вухом. Потім він легенько відштовхнув її від себе і приєднався до гурту. Рона кинула у бік друзів гнівний погляд, поправила на поясі меч, роздратовано сплюнула в пісок і пішла кудись за бархан.