Козацький оберіг

Здалеку почулося рипіння коліс. Через декілька хвилин Данько побачив звичайний селянський віз, запряжений конем, який, не поспішаючи, ступав курною дорогою, понуро опустивши голову. Конем правив приземкуватий селянин, який посапував довгою глиняною люлькою. Віз був доверху завантажений глечиками, на яких тьмяно блищала ранкова роса.

— Добридень вам, — підвівся й поштиво привітав селянина Данько.

— І тобі добридень, малий, — флегматично відповів селянин, не виймаючи люльку з рота.

— А ви далеко їдете? — спитав Данько, йдучи біля возу.

— Та на базар до Львова, — відповів селянин.

— А мене підвезете? — набрався нахабності Данько.

— Та ти мені всі глечики потовчеш, що я тоді продавати буду? — не поспішаючи, відповів селянин, підганяючи коня, який, втім, не звернув на це жодної уваги.

— Ні, не всі, — спробував заспокоїти його хлопець.

— Ну, якщо не всі, то сідай, — дозволив йому селянин, і Данько швидко вмостився край воза.

Вони досить довго їхали, не промовивши жодного слова, аж поки селянин не запитав:

— І що ти оце тут у лісі загубив?

— Та так, гриби збирав, — відповів Данько перше, що прийшло йому у голову.

— І багацько назбирав? — не вгамовувався настирливий селянин.

Данько розвів руками:

— Ні, небагато. Та й ті загубив.

Тут селянин обернувся до нього і стиха запитав:

— А дракона бачив?

Данько заперечливо покрутив головою.

— А я бачив, — задоволено промовив селянин, понизивши голос і довірливо нахилившись до Данька, — сьогодні бачив, як він над нашим селом пролітав.

— Пощастило вам, — підтримав його Данько, — дракона побачити — це не те, що гриби в лісі збирати.

Селянин кивнув головою, глянув на небо, крикнув на коня: «Вйо!» — і гучно хляснув у повітрі довгим канчуком.

Чим ближче вони під’їжджали до міста, тим більше на шляху з’являлося селянських возів, які завертали на битий шлях з невеличких доріг від найближчих сіл. Ось вже й ліс закінчився, і показалися городи мешканців міста.

Данько зачаровано дивився на високі кам’яні мури з високими баштами, які оточували місто. Колись Готський замок здавався Данькові найбільшою фортецею у світі, а тепер він зачаровано роздивлявся високі муровані будинки, довгі кам’яні стіни.

— А ти де в місті мешкаєш? — знову перервав мовчанку селянин.

— Я? Та на Руській вулиці, — знайшов зручну відповідь Данько.

— Отож, — стиха промовив селянин, — більшість наших краян-русинів там і проживає. А колись панували, поки під королівську владу не втрапили! Чув я, що за Дніпром ми ще волю маємо.

— Маємо, — запевнив його Данько.

Так, не поспішаючи, вони минули пригороди й під’їхали до міських воріт, які були вдвічі більші за браму Готського замку. Біля міських воріт юрмилися селяни, поспішаючи на міський базар. Данько ледь не оглух з незвички від гусячого ґелґотання, ревіння корів та вигуків торгівців, незадоволених справжньою запрудою, що утворилася під брамою. Нарешті, вони проштовхалися у ворота й колеса возу заторохкотіли бруківкою.