Потопельник у рожевих рукавичках
- Автор: Котовський Андрій
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Арій
- ISBN: 978-966-498-516-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Потопельник у рожевих рукавичках». Краткое содержание книги:
Серед шанувальників класичного детективу однією з улюблених героїнь, поза сумнівами, є міс Марпл безсмертної Агати Крісті. І ось, нарешті, в сучасній Україні у неї з’явилася молодша сестра.
Ця книга — справжній детектив. Без втручання потойбічних сил, без розпливчастих припущень. Герої та антигерої «Потопельника у рожевих рукавичках» та «Кота без чобіт» живуть серед нас, тут і зараз. І розв’язати ребус злочину можна лише за допомогою власного розуму та сміливості.
Завжди пам'ятатиме, як побачила Ромка вперше. Босі, такі красиві ступні на траві. Скошена механічною косаркою трава — пахла! Косили ж і раніше, але запах цей Ася відчула вперше.
Дзюник не попереджував її про приїзд хлопця. Як завжди, нічого не пояснював. Щоправда, вона якось раніше почула, дядьо по скайпу когось чи не вмовляв: «Знову дибки, Наталю? А я кажу — якщо я думаю, що варто — значить варто! Не хоче й не може? Тоді хай пізніше не дзявкає. Гаразд, хай приїздить той, його син… Погляну».
Ромко навіть і не родич дядьові. Він сам їй розповів, що й до чого: якась Наталія, його бабуся, була колись дружиною дядя. Пізніше, по першій дружині. І був у неї син, котрому дядьо є вітчимом. Ну, а Ромко — син цього сина.
Але що їй, Асі, до цих давніх, нафталінових історій? Її історія почалася лише зараз, отак, затямте!
Почалася, коли через кілька днів по приїзді… Вже після веселого візка в «Альмі»… По тому, як Ромко крадькома підморгував їй за столом після чергової сентенції старого, що сидів на чільному місці…
Хлопець одного разу тихо ковзнув у двері її кімнати. У її вузьке ліжко.
Світла не вмикали. Але Ася була впевнена — вона бачить Ромчину усмішку. А значить, те, що мусить статися між ними — не страшне.
І було б воно досить приємним, якби… «Слухай, ти чого? Чого ти там суха? Чого стискаєш усе?»
Ася не мала відповідей. Ася злякалася, що є таки не такою, як усі. Не такою, як треба…
Ромко не гнівався. Зранку — бо спали ж, звичайно, окремо, дядьо прокидавсь раніш за усіх, не варто нариватися — він сказав їй, спокійно, весело: «Не парся. Ми це просто відкладаємо. Ось, коли…»
Коли? Ася згадувала, якою оксамитовою Ромкова шкіра була на дотик. Хай би прийшов іще. Але у слові «коли» все ж таки була обіцянка, правда ж?
Коли. Колись, незабаром. Коли Ася стане… Якою? Якоюсь собі такою, вільною, рухливою і веселою. І ліжко в них буде іншим. Не вузьким. І «там» у неї усе буде, як треба, і станеться це само собою, так?
Мамина ж гостина Асі не сподобалася. Мама була… Не такою, якою можна б пишатись, ось як. Надалі фарбувала волосся у чорне, і коли нахиляла голову, світила неапетитним світлішим проділом із сивиною.
Занадто часто вона схиляла голову. Ага, розуміла — перед Асею винна. Якщо винна, якщо винна в тім, що така чужа, і вже давно, то хай карається-кається.
Та чи кається вона? Може, й ні. Час від часу, ніби до слова, починає розповідати довгі анекдоти, хрипким від курева голосом. А коли ніхто не сміється, повідомляє: «це ж смішне!»
За вечерею, рази зо два, дядьо Дзюник казав Ромкові, аби той відкоркував пляшку вина. І мама помітно оживала. Ася подавала бокали. Для усіх. А дядьо, піднісши пляшку, питав — мовляв, кому? Ася і Роман просто кивали головами. Мама ж мовчала, і дядьо запитував окремо: «А тобі, Таню?» І вона, з ніяковим сміхом, белькотіла: «якщо дасте…»
Одного разу, по такій вечері, сказала Асі: «Ти не думай, я не п'ю. Тобто, не багато. Так, анестезія, інколи…»
Потребує анестезії, знеболюючого їй треба! Тому що, навіть якщо отак, ненадовго, зрідка, як гостя — все одно їй болить бути в однім з Асею просторі?..
Ромко, згадуючи про неї в якихось розмовах з Асею, ніколи не казав — «твоя мама».
Тільки — «Таня». Казав — несхвально. І Ася розуміла, вона мусила б обрати.
Так обере. Ромка. Мама ж свого часу обрала цього, свого Миколу, не Асю ж обрала мама!
Коли мама, дорогою з базару, де, нарешті, віднайшли нелегальні цигарки, раз-по-раз мацала придбане крізь пластиковий пакет, Асі здалось, що навіть кермувати їй стало легше.
Не тому, що тішилась її приниженням. Було таке, ніби навпаки. Ніби вона, Ася, таки доросла. А ця, не так, щоб молода, погано доглянута жінка, навпаки, маленька. Раптом захотілося купити їй, цій маленькій бідолашці… Що? Та хоч щось! Врешті-решт, було ж в Асі дещо на кишені, дядьо Дзюник давав — «на колготки, ну, й там…»
У взуттєвому магазині мама метушилася між полиць, ніби не наважуючись узяти крам до рук. Нарешті, приміряла якісь туфлі, на міцному, середньому підборі. Туфлі не пасували до колишньої мами-свята. Та вона ж уже святом і не була.
— Дякую, Асечко. А… Роман, він не гніватиметься, що ти потратилася на мене?
— Мамо… До чого Роман? Це мої гроші.
— Асю? Він тобі — наречений?
— Мамо… Розслабся. Які заручини в наш час, у цивілізованій країні?
Ким був для неї Роман?
А… Під три чорти, невже неодмінно мусить формулювати щось на зразок його звання при ній? Чи то пак — її звання при ньому?
Чула незрозумілу розмову. Дядьо Дзюник вичитував Ромкові. З кабінету долітало: «Вже й слина набралась? Гей-гей… А якщо все ж вирішу, що не для тебе? І, слухай, якщо — не для неї? Ага? Що ти тоді? Бабка твоя — міцний горішок, батько твій — гнилий горішок. А ти… Пустий горішок! Го-го-го!» Голосу у відповідь не було чутно.