Таємниця Зоряної кімнати

Хлопці навшпиньки вийшли з квадратної кімнати. У коридорі зупинилися, взяли консерви, пакунок із вермішеллю, кілька пачок печива та цукерок. У кімнаті Червоної красуні переклали продукти в речові мішки і пішли до виходу з підземелля.

Юрко звично натиснув на мідні блискітки. І знову хлопці опинилися в темній штольні. Тримаючись за стіни, помацки вони поволі пішли з старих каменоломень. У Вільховому гаю ще більше потемніло. З низько навислих хмар сіявся теплий дощ.

Хлопці без будь-яких пригод прийшли додому, склали продукти в Юрковій повітці і полізли спати на сіно.

Мати тепер щодня зранку ходила на роботу у ткацько-вишивальну майстерню. Уже зібрали вишивальниць, приступили до виконання замовлень. У майстерні всі новини відомі. Не стихали розмови про оточенця, якого видали поліції Юрко та Вовка. Дівчата півголосом, коли не було поблизу Марії Федорівни, переповідали страшні новини.

— Б'ють його в поліції, а він мовчить!

— Листа, кажуть, приніс Береговим від їхнього батька, а Юрко його тут же й спровадив у поліцію.

— І повірити страшно, що таке може бути. Виродок той Юрко, а не людина!

Мати приходила з роботи стомлена, знервована, пила відвар з коріння валеріани, намагалася приховати свої переживання. Ще й Юрка заспокоювала:

— Тримайся, хлопче, і нікому не відкривай душу! Нікому не довіряйся! Майєр на цьому не заспокоїться, гестапівці на провокації мастаки!..

Ще більше погіршали стосунки між Береговими і Галиною Іванівною. Після того як Юрко сховав Майєра та Штарка в льоху, вона майже не розмовляла з матір'ю, заборонила Лесі ходити у вишивальну майстерню, відмовилася брати молоко. Тепер, коли Галина Іванівна дізналася від жінок про подію з полоненим, вона зразу пішла шукати квартиру. Домовилася спершу із сусідкою бабою Лебедихою, що та візьме їх до себе зимувати, а вони, Галина Іванівна І Леся, навесні скопають їй город, посадять картоплю, забезпечать дровами. Хата в баби Лебедихи стара, тісна, скособочена. Важко буде в ній усім розміститися. Але Галина Іванівна ні на що не зважала, зупиняло її лише топливо. Де вона візьме в чужому селі стільки дров? І все ж думала лише про одне, хутчій знайти нову квартиру, триматися подалі від Берегових.

Під вечір до Галини Іванівни прийшла Марфа Солодовникова, Петрова мати, запропонувала переходити до них, обіцяла допомагати харчами.

— Хата у нас на дві половини, — переконувала Галину Іванівну тітка Марфа, — житимете собі окремо, ніхто вас не турбуватиме. І пасіка в нас є. Німці побили вулики, а ті, що були в лісі, лишилися.

Галина Іванівна поспіхом зібрала свої пожитки, зайшла до Берегових, сказала холодно:

— Спасибі вам, що ви нас прийняли, допомогли нам у скрутку годину, а тепер ми вирішили перейти на іншу квартиру.

Мати сиділа за столом, перегортала альбом з узорами, вишукувала потрібний узор на сорочку-вишиванку. Сьогодні зранку приїхав у майстерню начальник жандармерії Гофман і замовив терміново дві сорочки для якогось високопоставленого начальника. Марія Федорівна остерігалася жандармів, боялася, щоб ті не дізналися про те, що в майстерні працюють комсомолки, і намагалася підібрати цьому небезпечному замовнику гарний узор.

Юрко теж був у хаті.

Мати спокійно вислухала Галину Іванівну, порадила:

— А чого ж, переходьте, якщо вам там буде краще.

— Перейдемо, — з притиском відповіла Галина Іванівна, — і ви на нас не ображайтеся. Ми не можемо жити в людей, які видають поліції бійців Червоної Армії. Якщо ми з вами не розійдемося, то ніби будемо вашими спільниками… Вибачте за цю гірку правду.

Мати намагалася бути спокійною, але її руки зрадливо тремтіли, і вона ніяк не могла перегорнути сторінку альбома.

— Ми переходимо до Марфи Солодовник, — сповістила Галина Іванівна.

— Поживіть ще в Солодовників, — спокійно відповіла їй мати, — побачите, де краще. А на нас не ображайтеся, прийняли вас як рідних, як могли, так і намагалися зарадити вашому горю. І полонених німцям ми ніяких не видавали. Це вже ви, Галино Іванівно, даремно таке говорите. Хіба ж ми не порятували, не доглянули Макарова?

— Спасибі вам за все, — холодно відповіла Галина Іванівна, але в її голосі зазвучала непевність і розгубленість, — ми вам дуже зобов'язані, але жити у вас не можемо.

Рипнули двері, до хати зайшла Леся, зупинилася біля порогу, співчутливо глянула на Юрка, на Марію Федорівну.

— А тобі, Юрку, — звернулася Галина Іванівна до хлопця, — раджу не водитися з німцями, бо нема страшнішого злочину, як зрада Батьківщини… Прошу тебе, не приходь до нас, не дружи більше з Лесею. Вона ще нерозумне дівча, молоде, недосвідчене, і ти можеш накликати на неї велике лихо. У тебе, Юрку, своя дорога, а в Лесі — своя…

— Мамо, — не стрималася дівчина, — як ти можеш говорити отакі…— Леся не могла підшукати потрібне слово, затнулася і обурено сказала — Отакі невдячні слова! Мені соромно за тебе! Соромно!.. І дуже боляче! «У Лесі своя дорога, а в тебе, Юрку, своя!» А чого ж ти не говорила так, як Юрко рятував нас під фашистськими бомбами! Невдячна ти, мамо, людина!

— Замовкни! — тупнула ногою Галина Іванівна. — Як ти смієш так розмовляти з матір'ю!..

Галина Іванівна підбігла до Лесі, вдарила рукою по обличчю. Дівчина не чекала такого, відсахнулася від матері, зблідла, але, стримуючи гнів та образу, спокійно сказала: