Викрадений

В Лаймкілнзі ми зайшли до невеличкої харчівні, яку впізнали по жезлові над дверима, і купили хліба й сиру у вродливої дівчини-служниці. їжу ми поклали в клунок, гадаючи поснідати в гайку, що виднівся за три чверті милі від нас на березі моря.

Дорогою я не зводив очей з другого берега затоки й зітхав, не помічаючи, що Алан над чимсь задумався. Раптом він зупинився посеред дороги.

— Ви звернули увагу на ту дівчину, що в неї ми купили це? — спитав він, поляскуючи по клункові, де лежав хліб і сир.

— Атож, — відповів я. — Гарна дівчина.

— Ви так гадаєте?! — вигукнув він. — Девіде, любий, та це ж просто чудо!

— Не розумію, що тут чудесного? — здивувався я. — Яка нам користь із її вроди?

— Послухайте, — мовив Алан, кидаючи на мене лукавий погляд, — я чогось був подумав, що це, можливо, допоможе нам дістати човен.

— А я б подумав якраз навпаки, — буркнув я.

— Це ж ви, а не я, — не здавався Алан. — Мені не треба, щоб вона закохувалась у вас, я хочу, щоб вона пожаліла вас, Девіде, а для цього вам не конче бути красенем. Ану покажіться! — І він з цікавістю оглянув мене. — Мені хотілося б, щоб ви були трохи блідіший, а в усьому іншому ви цілком годитесь для моєї мети: у вас чудовий вигляд повішеника, знятого з шибениці, голодранця, каторжника, що вкрав одяг з опудала на городі. Праворуч обернись і прямо в харчівню по наш човен!

Сміючись, я пішов за ним.

— Девіде Балфор, — попередив Алан. — Ви дуже веселий джентльмен, і ваша роля, безперечно, може здатися вам дуже кумедною. Та при цьому, коли вам хоч трохи жаль моєї шиї (не кажучи про вашу власну), ви, сподіваюсь, будете настільки ласкаві, що глянете на справу поважніше. Я збираюсь розіграти маленьку комедійку, що може закінчитися для обох нас або порятунком, або шибеницею. А тому прошу не забувати цього і поводитись відповідно.

— Гаразд, гаразд, — погодився я. — Робіть, що хочете. Коли ми підходили до селища, Алан звелів мені взяти його під руку й повиснути на ній, наче я знесилився від утоми. Коли ж він відчинив ногою двері до харчівні, взагалі здавалось, наче він несе мене. Дівчина, очевидно, здивувалась (і було від чого), що ми так швидко повернулись. Та Алан, не гаючи часу на пояснення, допоміг мені сісти на стілець, зажадав чарку горілки, дав мені випити кілька ковточків, а потім, розламавши хліб і сир, почав годувати мене, наче нянька, — і все це з таким поважним, стурбованим, сповненим любові виразом обличчя, який міг би обдурити навіть суддю. А тому й не дивно, що дівчину схвилювала сценка, яку ми розіграли перед нею: нещасний, хворий, знесилений юнак і його чулий товариш. Вона підійшла ближче і дивилася, зіпершись на стіл, що стояв коло нас.

— Що з ним сталося? — нарешті поцікавилась вона. Алан, на мій привеликий подив, обернувся до неї з якимсь гнівом.