Повісті (збірка)
- Автор: Шевченко Тарас Григорьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Повісті (збірка)». Краткое содержание книги:
А тимчасом наш дяк-педаґоґ полагодив усі критичні справи на користь своїм вихованцям, сам того й не підозріваючи.
Того самото дня, як прибув до Полтави, пішов він до ґімназії (до кадетського корпусу він боявся підійти близько, кажучи: "все москалі, може ще й застрелять"). Довідавшися від швейцара, де мешкає їх головний начальник (швейцар указав йому маленький будиночок на горі проти собору: "там — - каже — живе наш начальник"), Степан Мартинович, сказавши: "дякую за науку", подався до того будиночка. Коло брами зустрів його високий худорлявий дідусь в полотняному халаті й у простому селянському соломяному брилі та спитав його:
— Кого ви шукаєте?
— Я шукаю попечителя.
— Нащо вам його?
— А хочу його просити, що, як буде Саватій Сокира здавати екзамен у ґімназії, то щоб попечитель зглянувся на нього.
— А Саватій Сокира хіба рідня вам? — спитав дідусь, усміхаючись.
— Не рідня, а тілько мій учень. Я для того й у Полтаву прийшов з Переяслава, щоб пособити йому екзамен здати.
Така дбайливість за свого учня подобалася авторові перелицьованої "Енеїди", бо це був ніхто інший, як Іван Петрович Котляревський. Авторові славної пародії, що любив усе благородне, в якому б образі воно не виявлялося, сильно припав до вподоби мій добрий ориґінал. Він запросив до себе в хату Степана Мартиновича і, щоб не виявити йому, що саме він і є той попечитель, провів його до кухні. Там посадовив його на лаві, а на другій, кінець стола, сів сам і мовчки любувався на профіль Степана Мартиновича. А Степан Мартинович тимчасом прочитував напис, що його словянськими літерами викарбовано було на сволоці: "домъ сей вооруженъ рабомъ Божіимъ N., року Божого 1710". Іван Петрович наказав своїй старій і єдиній наймичці подавати обід тут таки в кухні. Подали обід. Він попросив Степана Мартиновича розділити з ним його вбогу трапезу. Той без церемонії погодився, тим паче, що після решетилівських бубличків він од учорашнього дня нічого не їв.
Попоївши борщу з сушеними карасями, Степан Мартинович сказав: "добрий борщик!"
— Насип, Гапко, ще борщу! — сказав Іван Петрович, і Гапка насипала.
Степан Мартинович взявся знову до борщу і по довгій мовчанці сказав:
— Я думаю просити попечителя ще й про другого мого учня, теж Сокиру, тілько Зосима.
— Просіте, і дасться вам, — сказав Іван Петрович.
— Зосим Сокира здаватиме екзамен до кадетського корпусу, то чи не поможе він йому, бідоласі?
— Я добре знаю, що поможе.
— Так попросіте його, будьте ласкаві.
— Попрошу, попрошу. Се діло таке, що зробити можна, а він, хоч не дуже мудрий, та не лукавий.
Степан Мартинович тимчасом вивязав із кратчастої хустки гроші, вибрав із дрібних двадцятку і сунув у руку Іванові Петровичу, кажучи пошепки: "Здасться на бублички".
— Ні, спасибі вам, на турбуйтеся! — одказав попечитель.
Степан Мартинович, бачучи, що двадцятки його не беруть, знову завязав її в хустку, повторив іще двічі свої прохання, вдесяте почувши запевнення, що це буде виконане, взяв свій ціпок і бриль, попрощався з Іваном Петровичем і з Гапкою та й вийшов із хати. Іван Петрович, провожаючи його, сказав:
— Чи не доведеться ще раз бути в наших місцях, — то не цурайтеся нас.
— Добре, спасибі вам, — сказав Степан Мартинович і пішов через майдан до дому Лукяновича, щоб звідти краще подивитися на манастир та, помолившися Богу, — і в дорогу. Довго дивився він на манастир та на чудові його околиці, потім поглянув на сонце і, махнувши рукою, пішов стежкою в яр, маючи намір завітати до святої обителі. Та стежок, що вели до манастиря, було багато, і він, сходячи з гори, задумався, котру б його вибрати найближчу, і вибрав, звичайно, найдальшу, але широку. Звернувши праворуч вибраною стежкою, він незабаром потрапив на вбиту колесами нешироку дорогу, що вилася зеленою лукою по-між старими вербами й вела теж до манастиря. Пройшовши кілька кроків, він побачив крізь темні віті осокору тиху блискучу затоку Ворскли. Доріжка, обійшовши затоку, вилася в гору й губилася в гущавині. Навкруги було так тихо, так тихо, що героєві моєму аж моторошно стало. Раптом серед мертвої тиші пролунав живий звучний голос, і звуки його, повні, мякі, ніби стелилися широкою затокою. Степан Мартинович спинився здивований, а незримий чоловік не переставав співати. Степан Мартинович пройшов ще кілька кроків, і вже можна було розібрати слова чарівної пісні: