Пригоди Шерлока Холмса. Том III

— Чи можна було здогадатися, що це завдання?

— Напевно.

— Більше у вашій кімнаті нікого не було?

— Ні.

— Хто-небудь знав, що завдання мають надіслати вам?

— Лише друкар.

— А Беністер знав?

— Ні, звичайно. Ніхто не знав.

— Де зараз Беністер?

— Занедужав, бідолаха. Я так і залишив його сидіти в кріслі. Адже я так поспішав до вас.

— Ви залишили двері відчиненими?

— Я спершу замкнув папери в шухляді.

— Отже, містере Сомсе, якщо індус не здогадався про завдання, то той, хто знайшов ваші папери, побачив їх випадково, не знаючи заздалегідь, що вони там?

— Здається, що так.

Холмс загадково всміхнувся.

— Що ж, — мовив він, — ходімо. Ця пригода буде не до смаку вам, Ватсоне, — тут треба більше міркувати, ніж діяти. Проте ходімо, якщо хочете. Я до ваших послуг, містере Сомсе!

Довге, низьке, ґратчасте вікно вітальні нашого клієнта виходило на старовинний, порослий лишайником двір коледжу. За ґотичними дверима зі склепінням починалися вичовгані кам’яні сходи. Кімнати викладача були на першому поверсі. Вище мешкали троє студентів, кожен на своєму поверсі.

Вже смеркло, коли ми прийшли на місце пригоди. Холмс зупинивсь і пильно оглянув вікно. Тоді наблизився до нього, встав навшпиньки і, витягнувшись, зазирнув до кімнати.

— Він мав увійти через двері. Вікно не відчиняється, крім однієї кватирки, — сказав наш учений приятель.

— Он як! — відповів Холмс і якось дивно посміхнувся, поглянувши на містера Сомса. — Гаразд, якщо тут більше нічого не довідаєшся, то ходімо всередину.

Викладач відімкнув двері й провів нас до своєї кімнати. Ми стали на порозі, а Холмс заходився оглядати килим.

— Побоююсь, що жодних слідів не залишилося, — мовив він. — Та й навряд чи варто сподіватись на них такої сухої днини. Ваш служник, напевно, вже прийшов до тями. Ви казали, що залишили його сидіти в кріслі. В якому кріслі?

— Отам, біля вікна.

— Так. Біля того маленького столика. Тепер заходьте й ви. Я вже закінчив оглядати килим. Звернімо увагу спочатку на столик. Звичайно, те, що сталося, цілком зрозуміло. Якийсь чоловік увійшов і забрав зі столу папери — аркуш за аркушем. Переніс їх на столик біля вікна, бо звідси можна було побачити, як ви йдете через двір, і швидко втекти.

— Правду кажучи, це неможливо, — мовив Сомс, — бо я зайшов через хвіртку.

— Чудово! Але хоч би як там було, він подумав саме про це. Покажіть-но мені всі три аркуші. Жодних відбитків пальців, жодних! Він переніс сюди перший аркуш і переписав його. Скільки це потребує часу, навіть якщо скорочувати слова? З чверть години, не менше. Тоді він кинув той аркуш і схопив наступний. Він саме дійшов до середини, коли ви повернулись, і йому довелось тікати поспіхом, — так, поспіхом, бо він навіть не прибрав папери, що могли б виказати його. Ви не чули тупотіння на сходах, коли заходили до кімнати?