Місто біля моря
- Автор: Беляев Владимир Павлович
- Серия: Стара фортеця #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Сенченко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Місто біля моря». Краткое содержание книги:
— Техніками, еге ж? — перебила мене дівчина.
— Чому техніками? Робітниками!
— Робітниками?.. Простими робітниками?
— Атож! Робітниками. А що ж тут дивного?
— Та ні, я просто так спитала… А потім, мабуть, в інститут поїдете? Вам, напевно, стажу робочого для вступу не вистачає?
Тепер для мене було вже цілком ясно, що дівчина вважала нас за якихось спекулянтських синків. «Напевно, — думала вона, — приїхали у чуже місто робочий стаж наганяти». Слід було образитися уже за саме таке припущення, але я, і взнаки це> даючи, сказав солідно:
— Попрацюємо — побачимо. Рано ще вгадувати, що буде завтра!
— У ливарному, мабуть, вам важче за всіх доводиться?
— Чому? Звичайна робота?
— Найшкідливіший цех на заводі. Там завжди такий дим їдкий. Сіркою пахне. А стелі низькі-низькі.
— Дах скоро підіймуть. Уже стовпи назовні виведені.
— Ах, коли це буде! Мені вас дуже шкода.
— Звідки ви все знаєте про ливарний?
— Мене тато водив туди одного разу. Показував, як чавун ллють. Я волосся шампунем насилу відмила від того пилу.
— Як вас пустили, дивно… На завод сторонніх не пускають.
— Пустили, — сказала дівчина недбало. — До того ж я не стороння: мій тато на заводі головним інженерам працює. Ви повинні були його бачити.
— Ще не бачив, — признався я. — Ми ж тільки перший день сьогодні працювали.
— Так, я забула… А вас як звуть?
— Василь.
— Ну, тоді давайте познайомимося. Мене звуть Анжеліка. А скорочено, для знайомих — Ліка.
— Гаразд, — буркнув я.
— Який ви все-таки дивний! — Дівчина засміялась. — Справжній відлюдько! Що «гаразд»? Знайомлячись, люди повинні одне одному руки подати. Ну!
— Чому я відлюдько? Раз ми з вами говоримо, то ми вже знайомі, по-моєму. Але, коли ви хочете, то чого ж! — І я незграбно простяг дівчині мокру ще руку.
Вона потиснула її своїми тонкими пальцями, і саме в цю хвилину у мене за спиною почувся обурений голос Бобиря:
— Ну тебе, Василю! Ми гукали тебе, гукали, Маремуха аж на дах виліз, а ти…
Наче ошпарений, я висмикнув руку з долоні Анжеліки.
Задихані від бігу, перед нами стояли Бобир і Петрусь. Сашко дуже здивований переводив погляд то на мене, то на Ліку.
А сусідка спокійнісінько оглядала моїх приятелів.
— Ходімо обідати! — кинув Маремуха.
— Оце і є ваші друзі, еге ж, Василю? — спитала Анжеліка. — Чому ж ви нас не знайомите?
— Познайомтесь, хлопці, — зніяковівши уже вкрай, промимрив я. — Це… це…
Мовби бажаючи допомогти мені, сусідка підвелася з шавки і, ступивши назустріч друзям, сказала:
— Анжеліка!
Хлопці теж оторопіли. Петро з ходу потиснув дівчині праву руку, Бобир — ліву, і обидва назвали себе.
— Так ось, виявляється, хто з вас Бобир! — сказала з цікавістю Анжеліка, пильно розглядаючи присмирілого Сашка. — Це, значить, ви по ночах зубами скрипите?
Дужче і образливіше Сашка вколоти не можна було. Він подивився на мене з обуренням: багато сказав його погляд, сповнений презирства й образи! Вийшло так, що я наплів сусідці про Бобиря, бажаючи його осоромити, а себе піднести. А в мене і в думці не було принижувати товариша: просто вирвалось якось випадково…
Розмова вчотирьох явно не клеїлась, і ми залишили Анжеліку на пляжі, а самі пішли додому.
— Подивись на цього… Індуаліста! — спіткнувшись знову на цьому трудному слові, сказав Сашко. — Ми з тобою все горло порвали, а він, виявляється, красуні лапки тисне під шум приазовської хвилі! А ще вчора обурювався, навіщо я визвався її халат стерегти… Теж — залицяльник!
Хіба сказати їм, як трапилося все? Не повірять! Скільки не клянись і не старайся — не повірять!.. І я вирішив промовчати.
На прогулянці
У самому центрі міста, біля базару, височів квадрат будинків, що притиснулись один до одного. На тротуарах, під вікнами цих будинків, кожного вечора гуляла молодь. І хоч усі чотири тротуари належали різним вулицям, безцільне блукання тут називалося «прогулянкою на проспекті». Ті, що гуляли, рухались під освітленими вітринами магазинів, ну так чисто, як у нас на Поштовці! Як тільки ми злилися з потоком гуляючих, я зрозумів, що в кожному місті є своя «Поштовка». Щоправда, увечері в цьому приморському місті було значно тепліше, ніж у нас на батьківщині, на Поділлі. Загорілі хлопці ходили по панелі в білих легеньких «апашках», у світлих брюках, у сандаліях на босу ногу.
Було дуже душно, і Бобир, який вирішив похизуватися в своєму костюмі «ялинка», скоро зняв піджак і поніс його на руці.