Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
Це був власник тієї вежі, що стирчала серед пагорбів, мов намальована на тлі неба, власник села під нею і ще багатьох інших сіл, яких звідси не було видно, бо вони ховалися в долинах між пагорбами. Вія стояв на чолі цілого племені бені мегір, володів тут геть усім і постачав Кліке хлопців за твердо визначену ціну.
Вперше Ота віч-на-віч зустрівся з Абдулом Рахманом, коли Кліке кудись поїхав і він, Ота, стеріг пані. Коли каїд зіскочив у дворі із свого гарного віслюка й зашкрябав у двері, вона не відіслала Оту. Каїд ніколи не стукав, а тільки шкрябав у двері. У нього були довгі нігті, на кінчиках червоні, наче він роздирав ними шкіру аж до крові. Проте це була не кров, а хена, барвник, що його Кліке вирощував на дослідній ділянці.
Так Ота довідався, як наймають хлопців племені бені мегір.
А незабаром він дізнався про це плем'я набагато більше з розповіді абата Гайяра, який щосуботи приїздив з Мекнеса старим деренчливим фордом. Це був дуже вродливий чоловік років тридцяти п'яти, з тонким носом і довгими пальцями, які при кожному порухові, здавалося, маяли в, повітрі, наче були без кісток.
— Бачите он ту касбу? — запитав він, показуючи спроквола на вежу каїда Абдула, яка темніла на тлі вечірнього неба. — Касба, юначе, по-арабському означає фортеця, замок, і в Марокко їх сотні. Але ця унікальна. Її збудували на початку вісімнадцятого століття християнські раби.
Абат Гайяр на мить замовк, і його гарні очі затуманились.
— Ви мене добре розумієте, юначе? Поневолені християни. Католики! Християни в поганській неволі! Можете собі уявити, скільки в цій нікчемній вежі замуровано християнських сліз, скільки поту?.. І все це на совісті племені бені мегір. Таким жорстоким воно було не тільки два століття, а що й двадцять років тому. Але господь справедливий. Подивіться на них сьогодні, на цих бені мегір. — І він красивим жестом показав на зграйку хлопців, що верталися з поля.
— Хіба ці діти можуть відповідати за своїх батьків чи за вісімнадцяте століття? — вигукнув Ота. — Мститися на дітях — це не по-християнському. Наскільки я знаю, біблія…
— А хто каже про помсту? — здивувався абат Гайяр. — Ви мене не так зрозуміли, юначе. Навпаки, я вам показую, що за короткий час ми зробили з цих дикунів людей праці. Показую, як успішно триває процес цивілізації.
— А вони хіба робили щось інше? Вони теж обернули полонених у робітників, з тією тільки різницею, що примусили їх будувати вежу, замість обкопувати дерева.
— О боже! — сплеснула руками пані Кліке. — Ви дивна людина, мосьє Сауліт. Як ви можете це порівнювати? Вежа й плантація!
— Ясна річ, на будівництві тієї вежі праця була іще важча, — сказав Ота. — Але й полонені теж були не діти, а дорослі чоловіки. Я справді не бачу тут великої різниці, не сердьтеся на мене»
Абат Гайяр згорнув свої пещені руки й почав їх м'яти, ніби у нього дерев'яніли пальці.
— Звичайно, ми на вас не сердимось, мосьє. Але ви кажете не як християнин, — мовив він, усміхаючись. — Нічого поганого, ясна річ, тут нема, однак ви дивитеся на справу зовсім з іншого боку. З боку коричневих. Забуваєте, що християни були у них невільниками! І тих невільників піддавали найжорстокішим мукам, які тільки здатні були придумати ці коричневі безбожники! І вони працювали виключно з примусу й не одержували за свою працю ніякої платні. Крім того, ця вежа служила не загальному благу, а тільки планам рабовласників, які укріплювалися, щоб збільшити свою силу й безпеку. Це вам зрозуміло?
Ота кивнув головою:
— Так. Дякую.
Звичайно, це був ганебний відступ, але абат Гайяр дивився на нього так доскіпливо, а пані Кліке з таким жахом, що він не наважився далі їм заперечувати.
— Вибачте, — сказав він нарешті. — Я в Марокко зовсім недавно і… крім того, не маю належної освіти.
— Цього вам соромитися не треба, — всміхнувся абат Гайяр з явним задоволенням. — Радо вам усе поясню. У вас, бачу, мудра голова.
— Ви перебільшуєте, преподобний отче. У мене мудрі хіба що руки.
— Так! — вигукнула пані Кліке. — Мосьє Сауліт — майстер на всі руки. Приділіть йому хоч трохи уваги, дорогий абате, дуже вас прошу. Зазирніть йому в душу, а він зате зазирне вам у мотор. Правда ж, мосьє Сауліт?
— Охоче, — відповів Ота. Він прагнув зараз тільки одного — якнайскоріше опинитися надворі, щоб дати лад думкам. Хотів іще дещо сказати, але не сказав. Наприклад, що він не такий дурень, як вони гадають, і вже давно зрозумів, хто має користь із плантації й кому Кліке платить за робочу силу. Що він не сліпий і давно знає, нащо Ібрагімові бамбукова палиця. Він уже кілька разів бачив її в дії, коли Ібрагімові здавалося, що хлопці з племені бені мегір не дуже старанно працюють. Одного разу Ота навіть запитав його: