Куди залітають лиш орли
- Автор: Маклин Алистер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Максим Стріха
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Куди залітають лиш орли». Краткое содержание книги:
Середній палець забинтованої Смітової руки знов торкнувся стартера, і потужний дизельний двигун умить відреагував. Сміт дав задній хід. Позад автобуса стояли дві чудові автомашини — «мерседес» та «опель», але коли автобус дістався задньої стіни гаража, це були вже дві купи брухту на гаражному подвір'ї. Не звернувши на це уваги, Сміт увімкнув першу передачу і дав газу. Автобус ревнув і рушив уперед, набираючи швидкості.
Сміт спрямував важкий протисніговий буфер, закріплений на автобусі спереду, просто на середину двостулкових воріт, і вони, хоч які були масивні, піддалися, мов картонні; з гучним тріском, після якого уламки дощок розлетілися в повітрі, як конфетті, автобус вихопився на вулицю. Сміт рвучко крутонув кермо праворуч, щоб не вискочити на заповнений натовпом протилежний тротуар.
Хоча на вулиці й справді юрмилося чимало людей, та ґаволови, що спостерігали за пожежею в замку, принаймні були попереджені ревінням двигуна, перш ніж автобус пробив гаражні ворота. А от військовий лімузин не мав можливості врятуватися. Перш ніж котрийсь із двох його пасажирів — сержант за кермом та майор із трубкою радіотелефону в одній руці й сигарою в другій — устиг щось зрозуміти, їхню машину вже підчепив протисніговий буфер автобуса й попхав перед собою. Якихось п'ятнадцять-двадцять футів машина трималася на буфері, майже висячи в повітрі, потім з'їхала на один бік і залишилася позаду. Хоч як дивно, але вона стала на всі четверо коліс, майор усе ще тримав у руках телефонну трубку та сигару і навіть попіл не впав із неї.
В кінці вулиці, біля «Дикого оленя», гурт мотоциклістів зачудовано дивився на автобус. Першою їхньою думкою було, мабуть, те, що або збожеволів старий Зепп Зальцман, відомий усім водій поштового автобуса, або ж у нього щось із педаллю акселератора.
Але розчарування настало дуже швидко. Вони почули звук двигуна, який мінявся, коли перемикали передачу, й побачили Сміта, що пригнувся за кермом, та Шаффера поруч — з автоматом у руках. Тут спалахнули автобусні фари, і більше мотоциклісти вже нічого не побачили. Але й цього було достатньо. Одна коротка команда сержанта — і мотоциклетний патруль уже осідлав мотоцикли й запустив двигуни.
Але й Сміт побачив достатньо. Він натиснув на сигнал і різко крутнув кермо, кидаючи автобус у бік тротуару. Наміри його були очевидні, тож і реакція в солдатів була миттєва й майже машинальна: не зважившись на явне самогубство, вони покидали мотоцикли й утекли на ґанок пивниці.
Кілька ударів, скрегіт заліза — і протисніговий буфер неначе пережував мотоцикли як величезна щелепа. Сміт вирівняв кермо, понівечені мотоцикли попадали набік, і тільки два з них залишилися висіти на сталевому лезі.
Автобус набирав швидкості, педаль акселератора Сміт майже втопив у підлогу. Передні фари мигали, і вулиця порожніла просто на очах. Останні пішоходи вмить зникли з тротуару, коли Сміт увімкнув альпійський ріжок.
В Альпах поштові автобуси користуються абсолютною перевагою перед усіма іншими видами транспорту, тому переливи поштового ріжка на гірських дорогах — це ніби символ вищості. Звук ріжка — байдуже, чи видно автобус, чи ще ні — змушує всіх пішоходів і всі машини або зупинитися, або ж притиснутися до протилежного боку дороги, що вони й роблять, бо цілковита впевненість у праві поштового автобуса проїхати безперешкодно й першим живе у свідомості мешканців гір від раннього дитинства. І машини, й пішоходи притискалися до стін, неначе їх притягувала невідома магнетична сила, а на обличчях у людей проступав то подив, то цілковите нерозуміння того, що ж діється. Ворожості на обличчях не було — адже все відбувалося так швидко, що ніхто не встигав нічого збагнути.
В кінці вулиці автобус різко повернув ліворуч, і два знівечені мотоцикли спали з протиснігового буфера. Перед очима у Сміта простяглася рівна, як стріла, дорога вздовж темних вод Синього озера. Він вимкнув альпійський ріжок, потім передумав і увімкнув знову — на цій дорозі такий звук був вартий двох кулеметів.
— Чи ви не знаєте якоїсь іншої мелодії? — сердито запитав Шаффер. Тремтячи від холоду перед розбитим вітровим склом, він присів на підлогу, щоб хоч трохи сховатися від крижаного вітру. — Не забудьте гукнути мене, коли знадобляться мої послуги. Десь так через милю, гадаю.
— Як це — через милю?
— Коли під'їдемо до казарм. У того хлопця в лімузині був радіотелефон.
— Справді? — швидко глянув на нього Сміт. — Чому ж ти не застрелив його?