Коли сонце було богом

— Але Жерер, напевне, бачив Трою, бо інакше як би він міг її намалювати?

— Це, Генріху, малюнок з уяви.

Син на хвилину замислився, а потім спитав знову:

— Тату, а чи були в Трої такі величезні мури, як тут на малюнку?

— Напевне, були.

— Тоді, — збуджено вигукнув хлопець, — вони не могли зникнути без сліду. Рештки тих мурів мають бути десь під землею. Якби мені хотілося їх відкопати! Я, тату, колись поїду туди й відкопаю!

Старий Шліман, стомлений питаннями дитини, тільки буркнув у відповідь:

— Мене б це зовсім не здивувало… А тепер сиди тихо, я трохи подрімаю».

Малий Генріх тягнувся до науки, але батько весь час пиячив, і до їхнього дому почали заглядати справжні злидні. Чотирнадцяти років хлопцеві довелося покинути школу й піти працювати; він став учнем продавця в бакалійній крамниці у містечку Фюрстгенберзі.

Генріх працював там понад п’ять років — продавав оселедці, горілку, молоко та сіль, підмітав крамницю й носив важкелезні вантажі. «Я гнув спину, — згадує Шліман, — від п’ятої години ранку до одинадцятої вечора, не маючи жодної вільної хвилини, щоб чогось навчитися».

Одного дня, коли Генріх був сам, до крамниці зайшов, п’яно похитуючись, відомий у містечку дивак, мірошник Нідергоф. Колись він був пастором, але за пияцтво церковні власті позбавили його духовного сану.

Заточуючись, п’яний відвідувач став, ніби актор, що виконує героїчну роль, і почав скандувати грецькою мовою Гомера. Правда, Генріх нічого не зрозумів з того, але співуче ритмічне читання гекзаметрів вплинуло на нього, мов незвичайна музика. Очі в хлопця палали, він слухав і не міг натішитись чарівним ритмом незнаної мови. Як тільки читець робив спробу припинити декламацію, Генріх тремтячою рукою вигрібав з кишені останні гроші й щоб заохотити, купував йому горілку. Це чародійство перервав господар крамниці, який несподівано з’явився й випровадив п’яницю за двері.

Хлопець мріяв тепер лише про Гомера. З своїми ровесниками він розмовляв тільки про Трою і про свій намір поїхати колись на розшуки її руїн. Дійшло до того, що вся молодь містечка почала вважати Генріха за дивака й глузувала з нього. Тільки дочка сусіда-селянина Мінна Майнке поставилася серйозно до його намірів і уважно слухала мрійливі розповіді хлопця.

Незабаром вони поклялися одне одному в довічній любові й пообіцяли, що одружаться, коли виростуть. У вільний час обоє часто ходили до середньовічного замка Анкерсхаген. Легенда розповідала, що в тому замку лицар-розбійник Генінг фон Гольштейн закопав великі скарби, награбовані на широких дорогах у мандрівних купців. Генріх надумав викопати ці скарби, здобути за них гроші й вирушити на розшуки троянських руїн.

Тим часом стосунки в сім’ї так погіршали, що хлопець уже не міг лишатися дома. Тоді він поїхав до Гамбурга і влаштувався на роботу в одного бакалійного торговця. Але ця праця виявилася для нього заважка. Одного разу, коли хлопець підносив бочку з оселедцями, в нього линула з рота кров. Довелося Генріхові шукати іншу роботу.