Останній із небесних піратів

Рук зітхнув. І йому теж годилося б попоїсти, але після вчорашньої вечері в нього тільки й лишилося, що товстий шмат печеного хліба-живиці, охайно загорнутий у широкий листок з восковим нальотом.

Коли він розгорнув зелений згорточок, затхлий дух липучого, мов кашка, плоду вдарив йому в ніздрі, й, дарма що бурчав голодний шлунок, апетит де й подівся.

— Ану не вередуй! — наказав він сам собі й, відкусивши чималий шмат, мужньо запрацював щелепами.

З лекцій лісознавства, які їм читала Варіс Лодд, він знав, що їстівний хліб-живиця і поживний, і тривний. А ще він знав, яка то нерозважність — вирушати в політ на порожній шлунок. Та коли ж він такий несмачний! Рук сьорбнув чаю з листя дикої гірчиці й одним проковтом глитнув тягучу кашку, якою був напханий рот. Глитнув і скривився.

— Доста! — буркнув він і відкинув недоїдок геть. Внизу глухо гупнуло. Лісові куріпки сипонули врозтіч, налякано кудкудакаючи.

Рук звівся на ноги, поклав безцінну свою грубку в заплечник і відв’язав «Грозового шершня». Крізь розриви у хмарах пробилося сонячне світло і, спускаючись світляними стовпами в прогалини між деревами, заграло на полірованій зеленій шкірі його літунського костюма. За кілька тижнів після його відльоту з Озерного приплаву, цупка на початку шкіра так розім’ялася, аж стала геть м’якенька, і тепер літунський костюм облягав тіло незгірше, ніж який додатковий шар його власного шкіряного покриву.

Рук іще раз роззирнувся довкола: часом нічого не забув? А тоді, розгорнувши вітрила й опустивши балансири, сіпнув за мотузку двох вітрил, і «Грозовий шершень» шугнув у ряботиння світла й тіней, яким повнилося лісове повітря.

— Можливо, сьогодні? — прошепотів юний дослідник, достоту, як шепотів щоранку. Віддих вихоплювався з рота легенькими пухкими хмаринками. — Можливо, саме сьогодні поталанить.

Рук мандрував уже три місяці — три довгі, стомливі місяці. Удень, коли не шукав їжі та води, він прочісував Темноліс у пошуках бодай якихось промовистих ознак присутності хоч одного блукай-бурмила: звитого з трави та гілля спального кубла, допіру об’їдених плодоносних гілок чи глибоких слідів у м’якому, тванистому ґрунті біля лісових джерел. А ночами спочивав на високих товстих гілках величезних дерев, лежачи у своєму гамаку й наслухаючи, чи не озвуться чудернацькі переливчасті крики цих звірів.

Досі йому довелося чути їх лише тричі. І щоразу, вставши уранці, він вирушав у напрямку, звідки долітали їхні поклики, а серце йому завмирало в передчутті довгожданої зустрічі. Він досі ще пам’ятав той захват, той струс, який пережив на Ливарній галявині, коли вперше побачив блукай-бурмил. Тепер він просто не міг дочекатися, коли ж його очі узрять інших блукай-бурмил — вільних, здорових звірів у природному їхньому середовищі, проте коли сонце сідало і довшали тіні, Рук мусив — у котре вже! — миритися з поразкою. Знайти цих неспійманних звірів виявилося куди більшою морокою, ніж він міг собі уявити.

А все ж його мандри крили в собі не лише розчарування. Вони були позначені й тріумфами, досягненнями, відкриттями, і те все нотувалося (щонайсумлінніше!) його дрібним, охайним письмом у трактатному журналі, ще й ілюструвалося докладними замальовками та схемами.

«Сьогодні я натрапив на глибокі характерні подряпини на корі старезного світляка: тут блукай-бурмило гострив свої кігті. Декотрі подряпини свіжі, інші — заросли зеленим мохом, звідки можна виснувати, що це дерево для них — своєрідний умовний стовп, який їм вільно дряпати пазурами. Багатонадійна знахідка!»

Чотири довгі дні Рук просидів на сусідньому світляку, не з ітнувши очей. Але жоден блукай-бурмило так і не з’явився. Вранці п’ятого дня він спакувався і з тяжким серцем рушив далі. Того вечора, підвісивши грубку та гамака, а також надійно припнувши «Грозового шершня» до гілляки, він підстругав свою паличку з олив’яного дерева і зробив у журналі новий запис.