Гілея
- Автор: Зарудный Николай Яковлевич
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Дніпро»
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Гілея». Краткое содержание книги:
Ця висока мета і є справою життя героїв роману «Гілея» — людей різного віку, професій і долі.
— Нічого не вийде, Юлю. Два місяці проваляв дурня і досить. Принеси мені коверкотові штани...
Юля обізвала його різними словами, використовуючи, як учителька мови, гіперболу і порівняння, але сині коверкотові штани принесла.
— З одужанням, — чомусь єхидно посміхнувся Володимир Карпович, побачивши Каїтана. — Я знав, що ваше бажання поїхати працювати в Степовий переможе хвороби. Зичу успіху.
На другий день Степан Стратонович Каїтан уже приймав справи лісгоспу від Запорожного.
Ішли осінні посадки лісу, торфу завезли мало, і доводилося порушувати норми його внесення в грунт. Про виконання плану не могло бути й мови.
— Підклав ти, Запорожний, мені свиню, — сказав Каїтан, обходячи посадки. — Хто тебе гнав у шию?. Садив би стільки, скільки було торфу, а то розмахнувся... Тепер сам у кущі, а мені...
Іван промовчав і повів Каїтана на ділянку, де працював розпашник Матвія Карагача.
— Молодці, — похвалив Каїтан, спостерігаючи, як глибоко вгризалася сталева лапа в грунт. За розпашником ішли жінки і вручну висаджували сосонки.
— Тепер ми вдесятеро швидше засаджуємо площу, — сказав Запорожний.
— Хто це придумав? — поцікавився Каїтан.
— Матвій Карагач, — показав на одноокого тракториста, що сидів за кермом.
— Та що ви, — махнув рукою Карагач, — я тільки залізо гнув... Це Іван Трифонович з Вигдаровим оцю штуку придумали.
— Треба написати про цей розпашник у міністерство, — занотовував щось у блокноті Каїтан, — хай замовлять на Лубенському заводі для всіх лісгоспів. Доручаю тобі, Іване Трифоновичу.
— Пробачте, Степане Стратоновичу, — відповів Запорожний, — але я виїжджаю звідси... І так засидівся.
— Так, так, — промовив Каїтан, шкодуючи в душі, що не матиме такого помічника. — Коли ж їдеш?
— Завтра, Степане Стратоновичу. Не згадуйте лихом.
— Завтра не поїдеш, Іване Трифоновичу, — сказав Карагач. — Парамон жениться, ферштеєн?
* * *
Посильний з військкомату привіз повістку до призову Максима Матвійовича Карагача. Заголосила Гайна на весь хутір, аж поки не втихомирив Матвій:
— Це, Ганю, діло святе, наше, і щоб я крику не чув, бо це ображає мою солдатську душу.
— Це ж на три годочки, — схлипувала Ганна. — Проводи влаштувати треба, Матвію.
— Без проводів обійдемося, хай тверезий іде, без лементу і крику...
Максим збирався в дорогу, вислуховуючи батькові та материні поради, і не міг уявити, що завтра вже не побачить свого хутора, Марти...
Він прибіг пізно до Заклунних, але Ольга сказала, що Марта спить і будити її не буде. Максим хотів написати їй прощального листа, але так і не написав.
Раненько під’їхала машина до Карагачевого двору, Максим вибіг на вулицю і побачив людей; що стояли біля хати Заклунних: чого це вони зібралися? Виявилося, що з Максимом поїде і Запорожний: стояв його старенький чемодан і якийсь вузлик.
На ганку, мов прилипла до «свого» різьбленого стовпчика, стояла заплакана Марта. «Невже за мною плаче? — підкотилося щось пекуче до Максимового горла, але вона байдуже подивилася на допризовника. — За Іваном плаче».
Потім під’їхав на своєму «цундапі» Матвій Карагач і, показуючи на Іванову зарубку на ганку, сказав:
— Забирай мотоцикла, Іване Трифоновичу, — все-таки більше року протримався на Овечому. Я програв. Ферштеєн?
Усі засміялися.
— Колись заберу, — відповів Іван і пішов до машини.
За ним кинулися Марина й Парамон, щось довго
говорили Запорожному, і він розгублено дивився на них.
Максим вибрав хвилину, коли біля Марти не було нікого, підійшов:
— Я їду...
— Щасливої дороги, Максиме.
— Писатимеш?
— Не знаю...
— Прошу тебе...
— Навіщо?
— Я люблю тебе, Марто... Люблю, — Максим раптом побачив біля ганку легеньку постать Ганнусі, яка вп’ялася своїми великими карими очима в нього.
— Я знаю, — гірко-гірко всміхнулася Марта. — Але ти не думай про мене... Не треба... Я — погана дівчина, Максиме.
Марта подала йому руку і пішла до хати. Нетерпляче сигналив шофер. Максим розпрощався з хуторянами, поцілував матір.
— Неси, Максиме, службу справно, — сказав Карагач і поцілував сина.
Максим виліз у кузов.
— А ви, Іване Трифоновичу? — запитав Запорожного.
— Не пускають, — розвів руками Іван, показуючи на Марину й Парамона, — маю ще на весіллі відгуляти. Важчаю тобі добра, Максиме!
Машина рушила, Максим вдивлявся у вікна Мартиної хати: може, хоч ще раз побачить її.
— Стійте! Стійте! — раптом почув Максим і побачив Ганнусю, яка бігла за машиною.