Непосидючі покійнички
- Автор: Лапикура Валерий Павлович, Лапикура Наталья Михайловна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-03-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Непосидючі покійнички». Краткое содержание книги:
У ваших руках третя книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
Олекса Сирота:
Жопся стояв перед буфетницею і вимахував руками у неї попід самим носом, виразно качаючи права. Я не став прислухатися до його текстів, а просто підійшов ззаду і ляпнув по плечі. Нещасний альфонс, не озираючись, відмахнувся і випадково зачепив мене по кінчику носа. Сльози бризнули так, що долетіли аж до шинквасу. І я озвірів від болю, хоча не мав на це права. А тому різко перехопив руку Жопсі і з усієї сили викрутив її. Бідолаха заверещав тоненьким голосом, підскочив, вивернув голову, побачив моє розлючене обличчя, миттю зорієнтувався і благально запищав:
— Шеф, тільки не в хрюльник!
Я пішов назустріч його побажанню. Дав йому під дих. Альфонс квакнув і зігнувся під прямим кутом, мовчки вирячивши очі. Але мені цього було мало, бо злість не вщухла. На гвалт і крики з кухні вибігла прибиральниця, чомусь тримаючи в руках довгу коцюбу. Я вихопив цей інвентар з її рук і з розмаху приклався до тієї частини тіла Жопсі, яка була конче необхідною у його нелегкій роботі.
— Гаряча! — тільки й встигла вигукнути прибиральниця. Але вже було запізно. Вереск нещасного альфонса долинав десь від Центрального стадіону. Реактивний він, чи що?
Від автора:
Отут, пригадується, я перервав Олексину розповідь:
— Як писав Остап Вишня, злазьте, дядьку, з дуба, ваш кабан у Вербову балку побіг. Звідки на Хрещатику, де в кожному будинку вже давно парове опалення, може взятися кочерга, бодай навіть і холодна? Це ж тобі не вісімнадцятий рік і навіть не сорок п'ятий. І навіть не Караваївка шести-десятих. Народ уже забув, що тою коцюбою роблять.
— Пояснюю для особливо в’їдливих. Коли отой тераріум будували, то думали про що завгодно, тільки не про те, що в Києві на Хрещатику бувають морози. І просто холодні дні. Тому й з’ясувалося, що батареї в кав’ярні — придатні виключно для декорації. А поставити додаткові — потужність бойлерної не дозволяє. Ну, народ у нас винахідливий. Клієнти коньяком грілися. А персонал тишком-нишком прилаштували в підсобці титан зі списаного вагона. Компактно, тепло, а головне, титан — це тобі не старорежимна буржуйка. У нього стільки датчиків і клапанів, що жоден пожежник не чіплятиметься.
— Добре, відбрехався. Викрутився! Але скажи мені якщо твоя ласка, де вони брали вугілля? Крали на станції, як в громадянську?
— А навіщо вугілля? Навколо три продуктові магазини, один з них — овочевий. Тому поламаних ящиків було хоч завались. Двірники самі приносили — за дармову каву з коньячком. Ну що, звели кінці з кінцями? Можна далі розповідати?
— Шуруй!
Олекса Сирота:
Після екзекуції над хамом мене нарешті попустило. Хоча докори совісті одразу нагадали про себе. Попри те, що я пошкодив Жопсі його робочий орган, скаржитися на мене він не стане. У цих пасивних гомиків суто жіноча психіка: він швидше забіжить до когось із постійних клієнтів і виплачеться йому в жилетку, аніж напише скаргу нашому начальству на злого дядю міліціонера.
Я попросив у буфетниці води і краєм ока побачив, як Анаконда, обвівши мене зневажливим поглядом, гордо дибає на своїх височезних підборах до виходу. Я ще трошки посидів над порожньою чашкою, дійшов висновку, що штовхнув мене якийсь олігофрен, що втік з-під нагляду, або неповнолітній хуліган. І вирішив-таки нарешті повернутися до Управи, та дорогою згадав, що давно не зазирав на пошту. Справа в тому, що з певного часу якась босота почала підпалювати газети в поштових ящиках нашого під’їзду. Після кількох безрезультатних спроб зловити піроманів, я перевів усю свою передплату на «до запитання» у найближче від Управи поштове відділення.
На пошті я вистояв довгу чергу, одержав газети і журнали, що чекали на мене вже другий тиждень, і вивчаючи на ходу дванадцяту сторінку «Літературки», посунув до виходу.