Марш Радецького та інші романи

Уже не один тиждень, як лейтенант Тротта призвичаївся до «дев’яностоградусної». Вона не вдаряла в голову, а, як полюбляли казати знавці, «лише в ноги». Спочатку від неї приємно теплішало в грудях. Кров починала жвавіше кружляти по жилах, апетит гасив млість і нудоту. Потім перехилялося ще одну чарчину «дев’яностоградусної». І тоді, хай який холодний і похмурий стояв надворі ранок, ти входив у нього мужньо і з найліпшим настроєм, ніби в ранок безхмарно-сонячний і щасливий. Під час перерви в муштрі разом з товаришами трохи перекушувалося в прикордонному шинку, неподалік від лісу, де муштрувалися єгері, і знов-таки випивалося трохи «дев’яностоградусної». Вона розливалася по горлянці, мов прудка пожежа, яка сама себе й гасить. І ти так наче й не їв нічого. Повертався до казарми, одягався і йшов на вокзал обідати. Та хоча й долав чималу відстань, їсти зовсім не хотілося. Тому випивав ще трохи «дев’яностоградусної». Тоді їв, і тебе зразу хилило на сон. Отож замовляв темного пива, а потому знову «дев’яностоградусної». Одне слово, упродовж цілого нудного дня нагоди «не пити горілки» не траплялося. Навпаки, часто бували такі пообіддя й вечори, коли пити горілку велів неписаний звичай.

Бо коли вип’єш, легким ставало життя. О, дива тутешнього кордону! Він робив важким життя тверезому; тільки ж кого він лишав тверезим?! Лейтенант Тротта, бувши напідпитку, бачив у всіх товаришах, байдуже — начальниках чи підлеглих, давніх добрих друзів. Містечко ставало йому рідним, наче він тут народився й виріс. Він заходив до крихітних крамничок, тісних, темних, покручених і напхом напханих усіляким крамом, вритих, наче ховрашкові нори, в товстий мур базару, й купував якісь непотрібні дрібнички: фальшиві коралі, дешевенькі люстерка, поганеньке мило, осикові гребінчики й плетені собачі повідці — лише тому, що тоді для нього було втіхою послухатися закликів рудого крамника. Він усміхався всім, кого здибав: сільським жінкам у барвистих хустинах, з великими берестянками під рукою, вирядженим донькам євреїв, урядовцям окружного управління і вчителям гімназії. Широкий струмінь приязні й добра котився цим невеличким світом. Усі люди весело віталися до лейтенанта. І зникали всі прикрощі. Геть усі прикрощі на службі й поза нею! Усе заладнувалося гладенько й миттю. Мову Онуфрія тут розуміли. Часом тобі траплялося забитися в котресь із навколишніх сіл, ти питався в селян дороги, тобі відповідали якоюсь незнайомою мовою. Та ти їх розумів. Верхи не треба було їздити. Коня свого ти позичив котромусь із товаришів, доброму вершникові, що знався на конях. Одне слово, все було гаразд. Не помічав лейтенант Тротта того, що хода його стала непевною, на уніформі були плями, на штанях бракувало напрасованого рубчика, а на сорочках — ґудзиків, що обличчя в нього увечері було жовте, вранці — попелясто-сіре, а погляд блукав, ні на чому не спиняючись. Він не грав у карти — єдине, що заспокоювало майора Цоґлауера. У житті кожної людини трапляються смуги, коли вона мусить пити. Дарма, воно минеться! Горілка була дешева! Здебільшого ж офіцери гинули через борги. Обов’язки свої Тротта виконував не недбаліше за інших. Бешкетів він не зчиняв, як дехто. Навпаки, що більше він випив, то лагідніший робився. Колись одружиться й зробиться непитущим! — гадав майор. Він у ласці у високого начальства. Швидко зробить кар’єру. Його й до генерального штабу заберуть, аби лишень забажав!