Жарт

Потім сказав: «Це лист комуніста, написаний у тіні шибениці. Тепер я прочитаю вам інший лист». І запитував три короткі, кумедні, огидні фрази із моєї поштової картки. Потім замовк, у залі теж мовчали, і я зрозумів, що мені край. Мовчання тривало довго, і Земанек як видатний постановник не уривав його. Урешті попросив мене висловитися. Я знав, що вже нічого не зможу порятувати; якщо вже мій захист таке невелике враження справив в інших місцях, то який уплив може він справити сьогодні, коли Земанек поставив мої коротенькі фрази у порівняння з Фучиковими стражданнями? Нічого мені не залишалося, як тільки встати і говорити. Я ще раз пояснив, що написав це задля простісінького жарту, засудив недоречність і грубість того жарту, каявся в індивідуалізмі, схильності до «інтелігентності», у відірваності від народу, сказав навіть, що схильний до марнославства, скептицизму, цинізму, але присягався, що, попри все це, відданий партії і ні в якому разі не належу до її ворогів. Розпочалося обговорення, товариші вказували на те, що мої погляди суперечливі, запитували, в який спосіб людина, що сама себе вважає циніком, може бути віддана партії; якась дівчина з нашого курсу нагадала мені декотрі мої непристойні слівця й запитала, чи, на мою думку, можуть вони лунати із вуст партійця, інші вдалися до абстрактних розбалакувань про дрібнобуржуазну психологію, типовим прикладом якої уявлявся їм мій внутрішній світ; загалом усі погоджувалися з тим, що моя самокритика неглибока і що їй бракує щирості. Потім гладке дівчисько, що сиділо на трибуні коло Земанека, запитало мене: «Як ти гадаєш, що сказали б про твої слова товариші, яких катувало гестапо і які пішли на смерть?». (Я згадав про батька і зазначив, що всі вдають, ніби не знають про те, як він загинув.) Я не сказав ні слова. Дівчисько повторило своє запитання. Воно хотіло, щоб я відповів. Я сказав: «Не знаю». — «То подумай трохи, може, таки додумаєшся!» Клята дівка хотіла, щоб від імені мертвих товаришів я сам виголосив собі суворий присуд; аж тієї миті мене охопив напад такого неочікуваного, раптового й несамовитого шалу, що, у відчаї від самокритики, яку доводилося повторювати цілими тижнями, я відтяв: «Вони дивилися в обличчя смерті. Вони не чіплялися б до дрібниць. Прочитавши ту поштову картку, вони, може, посміялися б!».