Людолови. Том 2

Плетенецький пройшовся по кімнаті, тикнув патерицею у вогонь, потім обернувся до збентеженого і наляканого Паїсія.

— Приведи бунтівників! Я сам їх допитаю, а братія хай іде відпочивати. За годину вдарять до утрені.

Посполиті вже чекали на допит. Ледь-ледь переступаючи через високий поріг коротко скутими ногами, ввійшов високий, чорноокий парубок, за ним — двоє білявих, присадкуватих і щуплих селян з землисто-сірими обличчями, а за ними — весь подзьобаний віспою дідок.

— Хто такі? Як звуть? — ступив до них Плетенецький.

Парубки мовчали. Отець Паїсій боком підсунувся до архімандрита і зашепотів, бризкаючи слиною і затуляючи долонею рот:

— Дозволь, отче архімандрите, пояснити. Оці двоє — хлопи з села Новоселки. Вони давно були аки вовки у шкурі овечій: самі бунтували, ще й інших підбурювали. А оцей, низенький, був собі хлоп як хлоп, поки не наслухався лукавих словес. А оцей чорнявий — бог зна що це за людина. Не з тутешніх він. А зве себе козаком.

— Ти хто такий? — вдруге спитав Плетенецький смуглявого парубка.

Парубок зиркнув на Плетенецького. Недобрий вогник спалахнув у нього в очах і сховався під віями, коли, раптом погляд його зустрівся з поглядом Сагайдачного. Нова іскра майнула у нього в очах, і під молодими чорними усами блиснули білі зуби Тимкові.

— Хто такий? Запорозький козак, — відповів він майже весело.

— Реєстровий?

Тимко знизав плечима.

— На якого біса нам той старшинський реєстр! Свій незабаром напишемо, справжній. І до нього впишуть і мене, і кожного, хто не лизав чобіт нашим дукам, — кинув він завзято, безтурботно тріпнув чуприною і з презирством ковзнув по Сагайдачному.

Той міцно стиснув зуби, і тільки жовна заходили у нього на щоках.

— Чого до нас завітав? Звідки родом? — карбував архімандрит з насолодою кота, що грається з мишею.

І знов блимнули зуби Тимкові:

— Прийшов подивитися, як святі отці стрижуть отару свою і разом з вовною шкуру здирають. А козакові ніде не можуть відмовити у лежах та приставствах, — це навіть наша старшина казала на комісії, адже ж ви не пани, а «свої, православні».

— Біглий хлоп ти, бидло, а не козак, — спалахнув архімандрит. — Ну, почекай, нахабо! Відправимо тебе до твого пана, якщо скажеш правду, а якщо будеш і далі виригати такі ж бісівські словеса — не прогнівайся: замуруємо тебе живцем у печерах, де спасалися печерські преподобники, щоб паршива вівця не псувала отари Христової.

Тимко знов знизав плечима, хоч пошматована канчуками спина палала нестерпним болем. Хотів щось відповісти Плетенецькому, але в цю мить виступив Сагайдачний. З кожною відповіддю завзятого парубка його сонну байдужість настирливо охоплювало бажання загнуздати його, як невиїждженого коня, розчавити, знівечити. Самі собою стискалися і розтискалися кулаки, і голос його забринів військовою сурмою:

— Почекай, кире Єлисею. Дозволь поставити йому кілька запитань. Звідки, ти, синку, зараз? Давно з Базавлуку?

— Недавно. Тільки ми тобі не сини, пане коронний старший, і ти нам не батько. Був колись, та весь вийшов, — гостро кинув Тимко.

— Он як! — пересмикнуло Сагайдачного. — А хто ж тепер твій батько?

— О, батько добрий, не з тих, кого батьком звуть, а він козакам чиста мачуха. Батько в нас Дмитро Барабаш, — з смаком викарбував Тимко, витримуючи важкий погляд Сагайдачного.

— Он як!.. А хто ж тоді за осавула?

— Ого! Такий, що кожній сволоті правду кине у вічі! Ясько Бородавка — он хто!

— Так я й думав! Хороша пара! Отак весь Базавлук незабаром перетвориться на шинок, — в’їдливо зареготав Сагайдачний.

— А що ж! Хай краще буде шинком, ніж невільницьким ринком.

Колишній гетьман зблід від люті.

— Годі! — гримнув він. — Розчавити цю гадину! Закопати живцем! Кире Єлисею, я сплачу його вартість, кому доведеться.

Кир Єлисей задоволено примружився. Не дурно почав він допит у присутності Сагайдачного. Отрута почала діяти.

«А що ж ти собі думав, друже? Зітри главу змієві, поки він не вжалить тебе у п'яти», ніби говорив його погляд. І, знаком спинивши колишнього гетьмана, Плетенецький перейшов до допиту білявих посполитих.

Вони відповідали мляво, з понурою байдужістю людей, що втратили надію на порятунок. Кир Єлисей перевів розмову на їх дітей та жінок, і цей спогад підломив їх сили. Один мовчав, але тремтів дрібним дрожем, зблідлий, розгублений. Він відповідав не до речі, плутався, суперечив сам собі, а другий раптом впав до ніг архімандритові і заридав надсадно і важко:

— Змилосердься, пожалій, отче архімандрите! Діточки в мене маленькі, жінка вагітна. Ой, чого ж я накоїв!.. Послухав дурнів, не второпав… Змилосердься!

Тіло його, списане канчуками і вкрите кривавими шрамами, звивалося від ридань і з тваринним жахом тяглося до архімандрита. Кир Єлисей всміхнувся зловтішно і зиркнув на Тимка.

— Бачиш, як каються чесні хлопи? Адже ж я міг його скарати на горло, не допитавши. Хто б тоді був винний в його загибелі? Я чи ти, що штовхнув його у могилу своїми підбурюваннями? Ось чому відмовляюся я від тебе, рабе лукавий, як відмовиться від тебе й отець наш небесний в день останнього суду, бо суд його праведний є, і підеш ти у вогонь вічний, уготований дияволові і янголам його, де плоть не вмирає і полум'я не згаса.