Подорож у Тандадрику [на украинском языке, с иллюстрациями]

Вони обоє замовкли і прислухалися, чи не чути кроків трьох розвідників.

— Яка довга й тоненька пов'язка, — здивувався Китичка, не бачачи кінця тому розмотуванню.

— Так... тягнеться і тягнеться, наче стебло квітки, яка врятувала Кадриля, — промовила Ейнора.

— Ти якось дивно говориш, — здивувався Китичка. — Мені ніколи отаке не... не прийшло б у голову.

— А мені ніколи не виходить із голови та квітка, — зізналася Ейнора. — Бачу її, як живу, вона мені сниться... Може, вона подібна до незабудки, тільки набагато-набагато більша.

— Бррр! — аж затряс головою песик. — І пригадувати я тих квітів не хочу! Жорстокі, хижі крокодили. Згадаєш тільки про вазу — і то морозом тебе обсипає!

— Усе-таки, Китичко, — мовила Ейнора, — чи тобі не приходило в голову, що вони виробляли з нами те саме, що з ними виробляють інші?.. — Ейнора поклала змотану пов'язку і почала розмотувати Китиччину лапу. — Пригадую, на траві у нашому дитячому садку зацвітав молочай... Як довірливо він підіймав свої жовтоволосі пухнасті голівки, щоб їх погладило сонце своєю теплою променистою долонею... І раптом набігають діти і одне перед одним квапливо рвуть ті довірливі голівки... Бачила я: із зламаних стебел сочилася біла густа рідина, у дітей од неї ставали коричневі пальці... Але тоді я ще нічого не розуміла... зрозуміла лише тоді, Китичко, коли осліпла, коли, стала слухати серцем. Тоді я почула і плач зірваних молочаїв, — від нього, того плачу, тремтіло повітря, здригалися сонячні промені, завмирала трава... І ще, коли я осліпла, то почула, як помирала квітка, поставлена у вазу на столі у дитячому садку... Діти їли суп, сьорбали, торохтіли ложками, вередували, хихикали... А квітка ридала...

— Хлипала, так як я? — запитав Китичка.

— Хлипала спочатку часто й голосно, потім дедалі рідше, тихіше... зовсім зрідка... зовсім потихеньку... Коли б я могла їй допомогти!.. О Китичко, я ніколи в світі не забуду її останнього подиху, після якого вона навіки замовкла... І тоді я зрозуміла, Китичко, ще одне: тяжко, навіть занадто тяжко жити, якщо ти слухаєш серцем.

— Слухаєш серцем... — повторив песик.

— Не можна кривдити слабшого за себе, не можна нікому завдавати болю... О Китичко, — сказала Ейнора, — якщо ми побували на планеті квітів і нічого не зрозуміли, то вся ця мандрівка... безглузда.

— Можливо, Ейноро, я хоч трошки був би зрозумів, — зітхнув песик, — хоч крихту додумався б, якби я не думав про те, про що не можу не думати... ніяк не можу не думати...

— Послухай, Китичко, я пригадала одну річ. Коли я була ще в тій скляній шафі, вихователька садка щодня, бувало, посадить дітей перед собою і читає їм казки. Мені особливо запам'яталася казка про птаха. Запам'ятай його ім'я: Фенікс.

— Фенікс, — повторив песик.

— Цей птах був незвичайний тим, що, зістарівшись, спалював себе. А потім із того попелу знову відроджувався: гарний, дужий, молодий.

— Чудний птах, — здивувався Китичка. — Хотів би я побачити його на картинці.

— Послухай, Китичко, далі. Може, і та планета хотіла спалитись, як той Фенікс, щоб знову відродитися із своїх попелищ кращою, добрішою і більш мирною. Може, вона була спалена не вперше, може, то було і всьоме, і з усіх найщасливіше, бо для відродження вона одержала квасолину, яку ти з кров'ю відірвав від себе... чи ти зрозумів, Китичко?