Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах
- Автор: Де Костер Шарль Теодор Анри
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3903-3
- Переводчик: Сидор Сакидон
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах». Краткое содержание книги:
Зберігши всі найхарактерніші риси народних легенд, автор створив образ Уленшпігеля — плоть від плоті народної, майстра на всі руки, відважного геза, зброєю якого у боротьбі з ворогами стають разюче слово і в’їдлива пісня, глузливий сміх і гострий меч.
Раптом різкий порив вітру розчинив двері і наповнив кімнату пилом. Уленшпігель і Сооткін почули вдалині каркання ворон.
Вони вийшли з дому і пішли до вогнища.
Ніч була темна, хмари, наче табун оленів, линули по небу, гнані злим північним вітром, і лише де-не-де в розривах проглядало блискуче обличчя зір.
Коло вогнища походжав на варті громадський стражник. Уленшпігель і Сооткін чули його ходу по засохлій землі і каркання ворона, що, певне, скликав інших, бо вдалині відгукнулось вороння.
Наблизившись до вогнища, Уленшпігель і Сооткін побачили, що на Клаасове плече спустився ворон. Вони почули навіть стукіт його дзьоба. На цей стукіт налетіла вся зграя.
Уленшпігель хотів кинутись до вогнища і розігнати вороння, але стражник спинив його:
— Ей, чаклуне, чи не шукаєш ти чарівної руки? То знай, що рука спаленого не зробить тебе невидимим, тільки рука вішальника, яким і ти колись будеш.
— Пане стражник, — мовив до нього Уленшпігель, — я зовсім не чаклун. Я сирота, син того, що там прив’язаний, а оця жінка його вдова. Ми тільки хочемо його поцілувати і взяти трохи попелу на спомин про нього. Дозвольте ж нам це, будь ласка, ви ж не якийсь ландскнехт чужоземний, а син нашої країни.
— Ну гаразд, хай буде по-вашому, — відповів стражник.
Сирота і вдова піднялись по обгорілих полінах до тіла і, ридаючи, поцілували Клааса в лице.
Біля серця, де вогонь випалив велику діру, Уленшпігель взяв у мертвого трохи попелу. Потім, ставши на коліна, син з матір’ю молились до світанку. Як почало світати, стражник звелів їм іти геть, боячись, щоб його не покарали за поблажливість.
Вернувшись додому, Сооткін взяла клаптик червоного шовку і клаптик чорного, зробила торбинку і зашила туди попіл небіжчика. До торбинки пришила дві стрічки, щоб Уленшпігель завжди міг носити її на шиї. Повісивши йому торбинку, вона сказала:
— Це попіл із серця мого чоловіка. Червоне — це його кров, чорне — це наша туга. Хай він завжди б’є тобі в груди, як вогонь помсти катам.
— Так і буде! — відповів Уленшпігель.
Удова обійняла сироту. І зійшло сонце.
Другого дня громадські стражники й оповісники прийшли до Клаасового дому, щоб винести все його майно на вулицю й продати з молотка. Сооткін сиділа у Катліни й бачила, як винесли залізну колиску з мідними прикрасами, що була завжди в їхньому домі і переходила з покоління в покоління, — в ній колихали і нещасного небіжчика, і Уленшпігеля. Потім винесли ліжко, де Сооткін зачала свою дитину і де вона провела стільки щасливих ночей, поклавши голову на плече свого чоловіка. Далі винесли діжу, в якій вона місила хліб, бодню, де в кращі часи зберігалося м’ясо, потім сковорідки, чавуни, казани, вже не блискучі, як колись у часи добробуту, а брудні й запорошені. І їй згадалися родинні учти, на які сходилися сусіди, зваблені принадними пахощами.
Потім дійшла черга і до барила simpel’a, барильця dobbelkuyt'a, і кошика з вином, в якому було пляшок із тридцять. На вулицю повиносили все до останнього цвяха, якого витягали зі стіни з великим рипом і скрипом, що на власні вуха чула бідна вдова.
Вона сиділа в розпачі, не скаржилась і не плакала, тільки мовчки дивилась, як виносять її убоге манаття. Оповісник запалив свічку, і почався розпродаж. Ще й свічка не догоріла, як старшина рибників за безцінь купив усе, щоб потім перепродати. Він, здавалося, аж смакував усе це, наче ласиця, коли випиває мозок у курки.
А Уленшпігель говорив подумки: «Стривай-но, не довго ти сміятимешся, душогубе!»
Коли розпродаж скінчився, стражники перевернули все в домі, але грошей не знайшли. Рибник репетував:
— Ви погано шукали! Я добре знаю, що півроку тому в Клааса було сімсот каролю.
А Уленшпігель подумав: «Не побачиш ти їх, кате!»
Раптом Сооткін звернулась до сина.
— Ось донощик, — сказала вона, показуючи на старшину рибників.
— Знаю, — відповів він.
— Ти хочеш, щоб він заволодів кров’ю твого батька?
— Скорше страждатиму цілий день на тортурах, — відповів Уленшпігель.
— Я також, — сказала Сооткін, — і хоч би як мене мучили на твоїх очах, хоч як буде тобі жаль мене, не признавайся.
— Але ж ти жінка! — сказав Уленшпігель.
— Дурненький ти, — мовила вона. — Я тебе породила, то знаю, як страждати. Та коли я побачу, як тебе… — і вона зблідла, — тоді я молитимусь Діві Марії, яка бачила сина свого на хресті.
І, плачучи, вона почала пестити свого сина.
Так вони склали між собою союз ненависті й сили.