Четверо в яхті
- Автор: Путрамент Ежи
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ю. С. Казанцева
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Четверо в яхті». Краткое содержание книги:
Автор книги, відомий польський письменник Єжи Путрамент, з тонким гумором розповідає про веселі і небезпечні пригоди чотирьох юнаків, які допомагають органам безпеки знайти важливі документи і викрити ворогів Народної Польщі.
В Радянському Союзі повість видається вперше.
— А взагалі там дуже приємно! — кричала навздогін Сикусова. — Затишно! І ці народні легенди! На добраніч!
Вони ввійшли в сіни, в іншу, зовсім не місячну атмосферу. Ліхтарик кидав скупе, вузьке, брудно-червоне світло.
— Увага! — тихо промовила Люцина. — Тут проходьте швидко! — І стрибнула праворуч, в пащу чогось іще чорнішого, ніж стіни. Коли всі по черзі опинилися в темряві, дівчина підняла ліхтарик вгору.
— Бачите? Звідти сиплються цеглини;
Вгорі виднілися невиразні обриси вигнутої стелі, оздобленої гіпсовими амурчиками. В одного з них замість голови була чорна пустота.
— Будьте обережні! — сказала Людина. — Коли тут проходите, завжди подивіться вгору і — бігом!
Куцик намагався пожартувати, але невдало. Хлопці поволі підіймалися східцями вгору за світлом ліхтарика. Гвинтові сходи були дуже круті і дуже брудні.
Незабаром хлопці опинилися перед вузькими високими дверима з гострим — «готичним» — верхом. Великий іржавий ключ стирчав у замку. Андрійко йшов останнім. Озирнувшись, він побачив крізь вузьке, без шибок віконце ясну ніч, шматок майже блакитного неба, гілля залитого місячним сяйвом дерева. Дивно, але цей вид викликав у хлопця неспокій. Андрійко одвернувся спиною до товаришів і пішов задкуючи, щоб дивитися в очі цій темряві, що, наче звір, причаїлася внизу.
Хлопці довго вертіли ключем. Виявилося, що вже два тижні після того, як виїхали студенти, сюди ніхто не заходив, і ключ страшенно заржавів — у Гожиялках було дуже вогко. Тільки доклавши фізичної сили, вони форсували і цю перешкоду.
— Ах! — мимоволі вирвалось у Куцика, який перший переступив поріг.
В той же час у Андрійка щось стиснуло в горлі. Внизу, в густій темряві сходів, виднілася вузька смуга стіни проти віконця, осяяна блідим світлом місячної ночі. І на цій світлій плямі Андрійко помітив якийсь рух. Щось темне по-зміїному пересувалося знизу вгору, наче щупальце якогось жахливого спрута підкрадалося з чорної безодні до Андрійка.
Хлопець стрибнув назад і наскочив на Войтека.
— Що з тобою? — обурився той.
Андрійко нічого не сказав. Друга тінь прослизнула знизу вгору, але незабаром повернулася. Це той самий безсонний вітерець хитав гілки тополі.
Нарешті увійшли всі інші. Кімната в башті була невелика. І сюди через три вузенькі віконця заглядала ніч, небо і місяць.
З одного віконця коса смуга світла падала на підлогу, друге було прикрите чорною завісою дерева, що росло поблизу, в третє самітно заглядала червонувата зірочка, і небо біля неї здавалося блакитнішим.
Між цими віконцями бігало короткозоре світло ліхтарика. П'ять нар, і на них — о диво! — сінники, хоч і тоненькі. Кілька розхитаних табуретів, шафа без дверей, але з книгами. А в кутку — вузенькі східці, які вели ще вище, до отвору в стелі, прикритого листом дикту.
— Звичайно, ніяких вигід тут нема. Є навіть протяги. Але тут не так вогко, як на яхті, — сказала Люцина. — Зрештою, у вашому віці…
— Ну звичайно! — крикнув Здісь. — Тут чудово!
— А ці… — почав Куцик і засміявся, наче прохаючи пробачення. — Ці страхіття де?
— Там! — сухо вказала вона на отвір в стелі. — І, мабуть, там, над цим амурчиком. Ось вам ліхтарик, згодиться. На добраніч!
— Як, а ви самі в темряві? По цих сходах? — Войтек уже скочив, готуючись її провести. І, звичайно, всі інші теж схопилися.
Бачачи, що їй не відкараскатись, Люцина змінила тактику.
— Ну, якщо вже інакше не можна, то я сама виберу собі кавалера. Андрійку!
У того серце завмерло від щастя і жаху. Коли, супроводжувані шпильками хлопців, вони спускалися по сходах, перше почуття було набагато сильніше. Обоє проскочили страшний вхід, місячна ніч зустріла їх теплом, запахом відцвілої, але все ще не скошеної трави і таким світлом, що Андрійко помітив щось нове в очах Люцини: може, дівчина примружила їх, а може, то засвітилася перелітна, коротка посмішка.
— Ну, на добраніч, мій кавалер, — промовила Люцина, відгортаючи з лоба пухнасте неслухняне волосся. Потім м'якою долонею погладила його по щоці, відвернулась і пішла.
Андрійко стояв, задивившись на кущ бузку, за яким уже хвилину тому зник її силует. Ніч була тиха-тиха, навколо — жодного звуку, тільки дуже далеко якийсь птах кричав довго і монотонно, наче хтось пиляв дерево.
Андрійко зітхнув раз, вдруге, йому просто хотілося берегти в собі запах цієї хвилини. І він знову подумав:
«Я повинен, повинен щось зробити!» Великих планів у хлопця не було. Для початку він вирішив спокійно повернутися через страшний вхід і похмурі сходи.
Але саме в цю мить його охопило неприємне почуття, немовби він про щось забув. Ну звичайно: Суламіф! Куди запропастилася ця чортяка? Під час вечері її не було.