Слідами вигнанця
- Автор: Угаров Григор
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Иван Иванович Билык
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Слідами вигнанця». Краткое содержание книги:
Ув'язненого болгарського революціонера Балканова турецькі власті продають шукачам діамантів у Африку. Син Балканова Павел вирушає на розшуки батька. Повість знайомить нас з історією і культурою Африки, її природою, населенням. Книжка цікава за фабулою, пізнавальна й виховна.
— То чому ж таки? — допитувавсь Павел, не зводячи очей з побілованих глеєм хлопцевих рук. — Може, яке лихо скоїлось?
— Мого хороброго сина спіткало велике лихо!
— Яке лихо? — й досі нічого не міг уторопати Павел.
— Старійшини племені обрали Маванду за наречену моєму синові, але Маванда загинула, пронизана невидимою стрілою вогненного лука білих людей!
За цими словами хлопець увіткнув спис у землю й болісно застогнав. Старий дивився на ватру, яка дотлівала, й сумно хитав головою. Хвилину Павел приголомшено стояв, шукаючи слова втіхи, але, так і не знайшовши, мовчки подався до річки.
Ополудні до хатини географа несміливо підійшов Капоко. Павел заходивсь коло записів, і не помітив його. А гість довго й зацікавлено роздивлявсь кожну річ білої людини, а тоді мовчки поклав біля дерева кілька великих рибин, загорнених у бананове листя, й сів.
Павел кінчив писати, згорнув зошит, прибрав олівець у кишеню й тільки тепер помітив Капока. Хлопець по-тубільному привітався. Павел вийшов і сів поруч. Домбо поравсь біля ватри. Капоко похвалився, що бачив сьогодні цілий табунець співучої риби, й запитав, чи живе така риба в країні білих людей.
— У нашій країні немає співучої риби, — відповів Павел. — А яка вона з себе? Принеси мені одну рибину, хоч гляну.
— Сьогодні мені не пощастило вловити жодної, — сказав хлопець. — Співуча риба дуже прудка й хитра!
Потім узяв принесений влов і подав Бал-канову. Натомість Балканов подарував йому невеличкий кишеньковий ножичок з кістяною колодочкою. Негарне обличчя Капока засяяло щастям, зуби блиснули проти сонця. З радощів хлопець аж застрибав, міцно стискаючи в жмені дорогоцінну річ. Кілька разів ховав її за пасок і знову добував звідти. Нарешті потрусив до юнацької хатини й повернувся з цілим кошиком риби. Павел не прийняв «платні», але Капоко образився, насупивсь і, поставивши подарунок на землю, позадкував геть. Тоді Балканов простяг кошик Домбові. Капоко повернувся й знов усміхнувсь, показуючи свої напродиво білі, мов цукор, зуби.
Домбо з батьком почистили рибу. Капоко сидів осторонь, підібгавши ноги. Коли риба спеклась на розжареному плескатому камені, молодий мисливець підвівсь і пішов собі геть. Павел глянув йому вслід і подумав про Маванду. Небіжка жодного разу не згадувала імені свого нареченого. Навіть перед смертю не спитала за нього. Але дівчина часто кликала до себе на терасу старого Кабангу, й вони вдвох довго дивились у бік бананового лісу.
— Чому Маванда обрала нареченим саме Капока? — запитав Павел у Домба, коли той поклав перед ним дві гарячих рибини.
— Ой гамба! — докірливо глянув на нього. — Капоко ж хоробра воїн!
— Але ж він страшенно негарний!
— Капоко — справжній намо-намо! Леопард! Вороги племені бійся його. Капоко — найсміливіший за всі!
Павлові стало ясно, що, як на тубільців, то справжній красень лише той, хто роботящий, хоробрий і має дуже люте обличчя. А Капоко вже переміг у поєдинках двох левів, кількох слонів, ще й носорога. Через те Маванда і обрала його своїм помі — чоловіком.
Надвечір від селища в бік Павлової оселі посунув цілий натовп страшенно збудженого люду. Усі галасували й вимахували руками, а якась літня жінка плакала й скубла на собі коси. Підійшовши ближче, натовп трохи вгамувався. Тільки стара голосила й побивалась. Павел зустрів людей біля хлібного дерева. Капоко тримав за руку якогось присадкуватого парубка з великим шрамом на виду. Парубок пручався, скреготав зубами, і з його темних очей аж іскри сипались.
— Бакоко! Бакоко! (Злодій! Злодій!) — вигукували з натовпу чоловіки та жінки й презирливо блимали на парубка. За натовпом порхала ціла зграя дітей, які без угаву повторювали:
— Нгвуно бакоко! Нгвуно бакоко!
Заплакана жінка впала перед Павлом навколінця й, заламуючи розпачливо руки, розповіла, що Нгвуно вкрав у неї найкращу «саму» — намисто. Якийсь сусіда бачив, як він виходив з її хатини, погукав Капока, й той затримав злодія. Нгвуно дивився вовком, силкувався видертися з Капокових рук, але був куди слабіший. Капоко тримав його наче обценьками. Скривджена домагалася, щоб їй повернули вкрадене.
— Нгвуно має багато браслетів та разків намиста, — репетували жінки, — і все накрадене! Але він дуже хитрий злодій.
— Не крав я ніякої сами! — протестував Нгвуно. — Всі прикраси мені принесла моя пама з морського берега!
Це ще дужче розлютило натовп: