Гілея

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Марта вийшла з вагона, поставила чемодан і довго вдивлялася в натовп, який раптом заповнив перон. Сергія не було: невже не отримав телеграми? Куди ж тепер іти?

— Ви — Марта Заклунна? — запитав її високий підтягнутий капітан.

— Так, — несміло відповіла Марта.

— Петро Рибаков, — відрекомендувався капітан. — Я друг Сергія... Він у відрядженні, буде за два дні... Він просив влаштувати вас...

— Дякую.

Рибаков узяв чемодан, і вони вийшли на привокзальну площу, де на них чекала машина..

— Ви ніколи не були в Харкові? — зав’язував розмову капітан.

— Я ніколи ніде не була.

— Як «ніде»? — здивувався Рибаков.

— Я прожила все своє життя на Овечому хуторі, — сказала Марта. — Двадцять два роки...

— І ви ніколи не бачили... гм, трамваїв?

— Ні... Я бачила танки у війну і літаки.

— Тоді, якщо дозволите, я покажу вам місто, театри...

— Дозволю, — сказала Марта.

Рибаков провів Марту в номер готелю.

— Влаштовуйтесь, потім підемо обідати... Це вам просив передати Сергій, — капітан подав конверт.

У конверті були гроші й записка: «Марточко, пробач, що не зустрів. Служба. Жди. Люблю».

— Гроші заберіть, — звеліла Марта. — У мене є свої.

— Я не можу, — знітився Рибаков. — Віддасте йому самі. За годину я буду у вас, не заперечуєте?

— Не заперечую, — сказала Марта.

Рівно через годину Рибаков постукав у двері Мартиної кімнати.

Я не сам, — немов пробачаючись, сказав він, пропускаючи поперед себе тонконоге, підстрижене створіння в туфлях на височенних каблуках. — Знайомтесь. Це... моя... гм, знайома... Лєра.

— Лєра, — підтвердило створіння і манірно подало руку.

За обідом пили вино і в основному слухали Лєру. Виявилося, що вона вчиться в консерваторії, що на неї чекають в багатьох оперних театрах... Батько її — знаменитий учений... Рибаков слухав і не зводив закоханих очей зі своєї знайомої. І Марта відчувала себе в порівнянні з Лєрою затурканою селючкою, яка випадково опинилася в такому вишуканому товаристві. Хіба може вона порівнятися з дією співачкою? Як вона велично тримає голову, як чарівно усміхається, навіть виделка в її руках вже була не примітивним знаряддям для споживання, а чимось музичним.

Лєра між іншим сказала, що дуже звикає до речей. Наприклад, ось це плаття, що на ній, вона завжди одягає, коли приїздить Петро. Рибаков задоволено посміхався:

— Лєра завжди зустрічає мене в цьому платті. Підійшов офіціант і подав рахунок Рибакову.

— Скільки з мене? — запитала Марта, відкриваючи гаманця.

— Що ви, Марто! — запротестував Рибаков. — Я вас запросив і...

— А-чому ви повинні за мене платити? — Марта подала гроші офіціанту.

— Марто, це нечемно, — сказала Лєра.

— Нечемно їсти й пити за чужий рахунок, — відповіла Марта.

— Яка невихованість! — закотила очі Лєра.

— Нічого, помиримося, — намагався погасити конфлікт Рибаков.

Але в Лєри настрій уже був зіпсований. Вони їздили по місту, зупинялися біля пам’ятників і архітектурних ансамблів, Марта була в захопленні, Лєра мовчала.