Вибрані твори. Том I
- Автор: Шоу Бернард
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-96881-5-6
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Вибрані твори. Том I». Краткое содержание книги:
Ґрейс (рвучко пiдводячись). А хiба це не правда?
Чартерiс. Правда? О, нi — нахабна брехня!
Ґрейс. О, яка я рада! Це було єдине, що справдi прикро вразило мене.
Чартерiс. Вона ж тому й сказала. Як любо, що вас це турбує! Кохана! (Схоплює її руки й притискає їх до грудей.)
Ґрейс. Опам’ятайтесь, — адже мiж нами все розбито.
Чартерiс. О, так, ось моє серце — у ваших руках. Розбийте його. Викиньте моє щастя за вiкно!
Ґрейс. О, Леонарде, хiба ваше щастя справдi залежить вiд мене?
Чартерiс (нiжно). Абсолютно. (Вона спалахує захватом. На знак цього його почуття рiзко змiнюється; вiн здригається, пускає її руки й скрикує.) О, нi, навiщо брехати — вам! (Схрещує руки й додає твердо.) Моє щастя не залежить нi вiд кого, опрiч мене самого. Я можу обiйтись i без вас.
Ґрейс (дужим зусиллям волi себе опановуючи). Так воно i мусить бути. Спасибi за правду. А тепер я скажу вам правду.
Чартерiс (злякано опускаючи руки). О, нi, прошу вас. Не треба, Це менi, як фiлософовi, личить казати iншим правду; але iншим зовсiм не личить казати правди менi. Я не люблю правди: вона робить боляче.
Ґрейс (спокiйно). Я тiльки хочу сказати, що люблю вас.
Чартерiс. А! Ну, це не фiлософська правда. Це можете менi говорити, скiльки хочете. (Обiймає її).
Ґрейс. Так, Леонарде; але я — прогресивна жiнка. (Вiн стримується i позирає на неї дещо розгублено.) Я — те, що мiй батько зве Нова Жiнка. (Вiн випускає її з рук i видивляється на неї.) Я цiлком погоджуюсь з усiма вашими iдеями.
Чартерiс (скандалiзований). Гарненькi речi для порядної жiнки! І вам не сором себе самої?
Ґрейс. Я ставлюсь до них цiлком серйозно, не так, як ви. І тому я нiколи не одружуся з мужчиною, якого надто сильно люблю. Це дало б йому величезну перевагу надi мною: я була б цiлком пiд його владою. Ось яка вона — Нова Жiнка. Хiба вона не має рацiї, пане фiлософе?
Чартерiс. Змагання мiж Мужчиною й Фiлософом жахливе, Ґрейс; але Фiлософ каже, що ви маєте рацiю.
Ґрейс. Я знаю, що маю рацiю. Отже, ми мусимо розлучитись.
Чартерiс. Не зовсiм. Ви мусите одружитись iз кимсь iншим, а я буду приходити до вас — на зальоти. (Сильвiя повертається).
Сильвiя (тримаючи дверi розчиненi). О, благаю вас, iдiть Я зовсiм сконала з голоду.
Чартерiс. Я теж конаю. Я поснiдаю з вами, якщо дозволите.
Сильвiя. Я так i гадала. Я замовила супу на трьох. (Ґрейс виходить. Сильвiя далi говорить до Чартерiса). Од нашого столу ви можете стежити за Парамором; вiн удає, нiби читає «Британський Медичний Журнал», але вiн, мабуть, готується до рiшучого кроку, — такий знервований, що аж позеленiв. (Виходить).
Чартерiс. Боже йому допоможи! (Іде услiд за нею).
Дія третя
Та сама бiблiотека за десять хвилин. Джулiя виходить з їдальнi, сердита, нещасна, за нею слiдом Крейвен. З виразом муки вона переходить через кiмнату й кидається у фотель.
Крейвен (нетерпляче). У чому рiч? Що це, всi з глузду з’їхали сьогоднi, чи що? Чого це ти зненацька зриваєшся од столу i летиш геть? Чого це Парамор читає свого часописа й не озивається, коли до нього говрять? (Джулiя нетерпляче ворушиться.) Ну, ну (нiжно), невже мiй мазунчик не скаже своєму таточковi, якого... (розлютившись), якого бiса всi чисто сказились? Та отямся, Джулiє, поки не прийшов Кетбертсон. Вiн тiльки заплатить за рахунком i зразу ж прийде сюди.
Джулiя. Я не могла бiльше терпiти цього. О, бачити, що вони снiдають разом, смiються, розмовляють, глузуючи з мене! Я iнколи ледве не скрикувала. Я ледве не схопила ножа, не вбила її... ледве не... (З’являються Кетбертсон з рахунком у руцi. Вiн засовує рахунок у кишеню сурдута й починає говорити ще на дверях.)
Кетбертсон. Боюсь, що ви мали надто мiзерний снiданок, Дене. Просто шкода було дивитись, як ви дзьобаєте цi нещаснi боби й п’єте содову воду. Дивуюсь, як ви живете.
Джулiя. Вiн завжди так їсть, пане Кетбертсоне, запевняю вас. Вiн дуже не любить, коли йому про це нагадують.
Крейвен. Де ж Парамор?
Кетбертсон. Читає свого часописа. Я спитав його, чи прийде вiн теж, але вiн i не чув мене. Це просто дивує, як вiн заглиблюється в науку. Розумна людина! Жах яка розумна людина!
Крейвен (роздратовано). О, так, так, це все прекрасно, Джо, але ж це невиховано поводитись так при столi, — можна б iнодi й зачинити свою крамничку. Бог вiдає, що я радий би забути про його науку, але вона надто турбує мене, вiдколи вона прирекла менi свiй вирок. (Сiдає з меланхолiйним виглядом.)
Кетбертсон (спiвчутливо). Краще не думайте про це, Крейвене, — може, вiн пимиляється. (Глибоко зiтхає й сiдає.) Але все ж вiн безперечно дуже розумний. Вiн завжди двiчi помiркує, поки зважиться на щось. (Сидять мовчки, сповненi найсмутнiших думок. Зненацька входить Парамор, блiдий й надзвичайно збентежений, з «Британським Медичним Журналом» у стисненiй руцi. Всi сполохано пiдводяться. Вiн хоче говорити, але затинається, горло йому стискається, i вiн хитається. Кетбертсон прудко хапає свого стiльця i пiдставляє його Параморовi, що падає на нього, поки вони гуртуються навколо. Крейвен — праворуч, Кетбертсон — лiворуч, Джулiя — позаду Крейвена.)
Крейвен. Що сталося, Параморе? Джулiя. Ви хворi?
Кетбертсон. Сподiваюсь, нема нiяких поганих новин?
Парамор (розпачливо). Найгiрша новина! Жахлива новина! Фатальна новина! Моя недуга...
Крейвен (швидко). Ви хочете сказати — моя недуга?
Парамор (погордливо). Я хочу сказати — моя недуга, — Параморова недуга... недуга, яку я винайшов... справа всього мого життя! Дивiться сюди. (Вказує на «Брит. Мед. Журн.» з виразом невимовного жаху). Якщо це вiрно, то все це була помилка, — нема такої недуги. (Кетбертсон i Джулiя переглядаються, ледве насмiлюючись вiрити цiй добрiй новинi).
Крейвен (з глибоким докором). І ви звете це поганими новинами! Ну, знаєтє, Параморе...
Парамор (хрипко йому уриваючи). Ви, звичайно, думаєте тiльки про себе. Я не ганю вас: усi хворi — егоїсти.Тiльки людина науки може вiдчути те, що я вiдчуваю. (Здригаючись вiд почуття нестерпної несправедливости). А у всьому виннi жалюгiдно сентиментальнi закони цiєї країни. Я не мав змоги зробити досить дослiдiв — тiльки три собаки й одна мавпа. Подумайте тiльки, це тодi, коли вся Європа повна моїх конкурентiв, людей, яким не терпиться довести, що я помиляюсь! У Францiї воля — просвiчена, республiканська Францiя! Один француз проробляє дослiди над двома сотнями мавп, щоб спростувати мою теорiю. Другий офiрує 36 фунтiв стерлiнгiв — триста собак, по три франки за штуку, щоб спростувати дослiди над мавпами. Третiй доводить, що обидва вони помиляються, доводить єдиним дослiдом, де температуру верблюжої печiнки пiдносить до шiстдесяти градусiв над нулем. І тут з’являється оцей клятий iталiєць, який зовсiм доконав мене. Вiн має урядовий дозвiл на купiвлю тварин i ще опрiч того має до своїх послуг найбiльший шпиталь в Італiї. (З розпачливою рiшучiстю). Але я не дозволю жодному iталiйцевi побити себе! Я сам поїду до Італiї! Я вдруге винайду хворiсть, я знаю, що вона iснує, я вiдчуваю це. І я доведу це, хоч би менi довелось проробити дослiди над усiма смертними тваринами, якi мають печiнку! (Важко дихаючи, схрещує руки).